«На черепі місячно,
Дірявому й синьому
Мої «кохаю» перетворились
У сталактити солоні.
А далі – засніжене поле.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
А далі – тільки поле порожнє, засніжене,
Бо в черепі замість думок ростуть сталактити,
Бо все відібране на полях війни горожанської
Замість слова «кохаю» - лускаті постріли,
Замість пісень гармати. І мерці, що пишуть вірші,
І мерці, що вірші читають. Не тільки мої.
І мерці, що вірші шматують, ріжуть їх на дрібні літери,
На звуки. А музику – на кавалки струн,
Що нагадують дротики, які потім поскручують
У колючки такі іржаві і скажуть нам,
Що то теж струни – грайте на них мелодії,
Мелодії сталактитів черепа.
……………………………………
У країні поетів розстріляних,
У країні копалень бездонних
Тільки поля засніжені
Для тіней безпритульних,
Що блукають мішенями сірими
Для окупантів собакоголових
Та
Хто про що – а я про Іспанію,
Кому що, а мені криця
Меча не тутешнім вітром іржавленого,
Не тутешніми вершниками щербленого,
Вітряки, не тутешніми теслями окрилені,
Кінь, не тутешньою тьмою народжений,
Мовчання, не тутешньої тиші шматок.
НІ, Я НЕ ПРО ЦЕЙ ЖАНР, ПЕРЕПРОШУЮ, ВЕРЛІБР МЕНІ ДО ДУШІ, СПРАВЖНІЙ, ОСЬ ТАКИЙ, ЯК ВАШ, ПАНЕ АРТУРЕ, Я ПРО ФОРМУ ПРИКМЕТНИКА, ПРО "НЕЙМОВІРНІ", ЦЕЙ ЕПІТЕТ, не люблю всякі "най..." і їм схожі, але стосовно ваших текстів - вживаю часто
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00