1
Беззвучність.
Безчасся.
Ледь
Відчутний
Дотик
Німф
По
Той
Бік
Стіксу
Я вимагаю
Марсу,
Ненажерливого
Марсу
біс щастя
захоплений
янголом
глумливої спонуки
поразка –
мій захист
від надто швидкої смерті
перемога –
моє майбуття,
яке я закопаю
разом
із словником,
в якому
не народиться
наша дитина.
2
Відчуй мить,
коли
я покину
твою свідомість
відчуй мить,
коли я покину
твою свідомість
відчуй канат,
який згорить
між нами,
коли розгорну
тканину –
у ній
алебастрова
скульптура
порожнечі.
3
Моє тіло твердіє,
Коли доторкаюсь
До тебе
У спогаді,
Немов
Ти
Королева
Волошкових
Полів,
Немов сам спогад
Є вітром
У серці
Перекотиполя.
Моя душа
Гнеться немов
Верба,
Коли
Твоя
Рука
Допомагає
Мені потонути
Я дякую
Всім святим.
Дякую
Богу,
За те,
Що
Моє тіло
Смердить
Лише
Наполовину
Від втечі.
5
Сміх
Виїдає
Наші очі.
Адже так?
Адже так
Дивиться лис,
Що підкрадається
До нас несподівано,
Прогризаючи легені ночі.
Сльози ж
назавжди
Відтиратиме
Чорна
Потуга
Ранку.
Вона
Витікатиме,
Мов
смола
божевілля
Із дерев’яного
Всесвіту –
Сонячного серпанку
бо
коли
Ми спимо
На вулиці,
Немов
Безхатченки
Ми приймаємо
Тіло господнє,
А коли
Вже цілуємось
У ледь прокиданні –
Кров
Господа ллється
На наші руки,
Немов
Фонтан
Вічного
плачу.
Нею омиваємось,
нею оспівуємо
могильні штативи,
що кріпляться
до наших сердець,
немов останні хворобливі
зливи.
