Майстре коханий мій!
Якої тільки роботи не переробили твої руки -
Великі, загрубілі, натруджені...
Скільки фундаментів заклали,
скільки чудових будинків звели!
Та лиш я знаю,
на що здатне серце твоє,
несамовито-ніжне...
Яку красу воно викохало,
Який Храм кохання звело
з тіла мого грішного,
з душі моєї захололої.
Звідки взялася стрункість,
звабливий вигин талії?
Он які стали гарні груденята
з набряклими від цілунків пипками...
Лице освітилося,
Очі заблищали...
Життя немов почалося знову!
Галатея... Вона теж
Зігріта була
гарячим коханням
І ожила...
Чим же ти не витончений мистець,
Пігмаліоне мій,
Майстре коханий
Із спрацьованими, загрубілими руками
І таким несамовито -ніжним серцем?!