Прийшов сповідати,
Вовк свої гріхи,
До священика,
За вбиті вівці всі.
Священик радісно прийняв,
Вовка бажання ці,
Бо сам він постраждав,
Вовк з’їв його вівці.
І довго сповідував,
За кожну він вівцю,
Щоб вовка очистити,
Освятити його душу.
Бо не мало овець,
Він в нього з’їв,
Через цього вовка,
Він дуже потерпів.
На праведну дорогу,
Він вовка довго наставляв,
Що він його замучив,
І вовк їсти забажав.
Вовку надоїли проповіді ті,
Бо в животі занили,
І голову морочать,
Пусті його кишки.
Став він розглядати,
На всі чотири сторони,
І у вікні він забачив,
Що пастухи овець вели.
А отець все наставляє,
І читає проповіді свої,
Він думок вовка не знає,
Що вони вже зовсім не святі.
Тут вовк отця зупиняє:
«Кінчай проповідь свою,
Бо залишуся без вечері,
Через тебе, я з голоду помру».
Скільки вовка не сповідуй,
Він думає про своє,
Як кусок м’яса відірвати,
І набити черево своє.
І деякі люди, як ті вовки,
Що серед нас живуть,
Сповідуються перед людьми і Богом,
Але, свого куска м’яса ждуть.
ID:
709971
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 03.01.2017 09:07:19
© дата внесення змiн: 03.01.2017 09:07:19
автор: Нагорний
Вкажіть причину вашої скарги
|
