Як дивно дні ідуть за днями,
Не зупинить, не запитать:
- Що ви залишите за нами?
Мабуть, не будуть залишать.
Поглянеш на старечий вік:
Є і повага, і є страх,
Що будем ми такі ж колись,
Втративши нерви, сили та
Здоров'я. Але ці думки
Даремні, бо над неминучим
Немає сенсу взагалі
Думати. Прийде час - прибуде.
Як пілігрим, блукаєш всюди,
Нема притулку для душі.
А дні ідуть, проходять люди,
Були чужі - стали свої,
А потім знов чужими стали,
І знов пішли у далечінь.
Мабуть, їх теж ці дні забрали.
То хоч одного залишіть!
Хай буде друг чи співрозмовник.
Та ви глухі, вам не до нас.
Які б не проливали сльози,
Ви далі йдете. Вам не жаль.
Та і жаліти нащо те,
Що з порожнечі породилось
Абсурдним, і що відійде
У порожнечу ту ж, все згине.
А дні летять. Летять літа.
Мина життя. Мина епоха.
Не зупинить. Не запитать.
Нитка життя тчеться потрохи.
