Ввечері їх пішло двоє:
Її чоловік і мокрий сніг.
Я її заспокоїв
Як міг.
Вранці прокинулось троє:
Я, вона і моя совість.
І тепер мене непокоїть
Ця мовчанка і загадковість.
Певно, з часом нас стане четверо
І дерева вже де-не-де
Почнуть прикидатись мертвими.
Знову сніг піде.
Або, може, не сніг, а вона
Збереться і вирішить йти,
Щоби я ніколи не знав,
Що дійшло до п'яти.
