Маленька киця Кривинка жила у старій клуні під великим потрісканим барилом. Протискувалася у шпаринку і тихесенько сиділа. Ховалася. Бо діймали кицю всі у дворі: то поважний пан Гусак ущипне, то стара Квочка клюне... А якось руда Шкапа наступила зовсім ще малій киці на лапку. Власне, відтоді і стали звати кицю Кривинкою. Лапка зрослася погано і покрутилася як гілляка старого дубу, що ріс на узліссі. На того дуба Кривинка частенько вилазила. З його верхівки все подвір'я і його мешканці здавалися маленькими-маленькими. Зовсім не страшними. А все навкруги видавалося таким неосяжно добрим та теплим. Як мама...
Мамцю Кривинки любили всі. Гарна киця була і добра — як сонечко: така ж руденька. А ще мишей ловила оберемками. Не те що мала Кривинка: худа та квола, вся в рудих і сіруватих плямах. Всяк через ті плями кликав Кривинку “бруднотою”. Хтозна коли те почалось...
“Нещасна, нещасна Кривинка. А ні користі, а ні добра з мене, - думала киця, сидячи на старому дубі, - піду до лісу. Хай з'їсть мене хоч вовк, хоч лисиця — мені байдуже. Хтозна, може, тільки так і користь з мене буде... ”. З такими невеселими думками злізла киця долу і пошкандибала під дерева.
Темно в лісі та лячно: звідусіль щось гигикає та скрегоче. Але стежка є. По ній Кривинка рушила, а щоб не так боятися — заплющила оченята. От тільки дарма: стежка повернула ліворуч, а киця клубком скотилася до глибокого яру.
- Ой-ой-ой, - простогнала Кривинка, а потім розплющила очі та огледілась. Кругом було темно-темнісінько, як вночі, тільки десь згори ледве проглядався клаптик блакитного неба. І що тепер робити, розгубилася киця...
- Та ти не переймайся. Щось таки та вигадаємо, - почулося поруч.
Від несподіванки Кривинка аж підскочила:
- Ти хто?
- Дід Пихто, - промовив голос, потім щось зашаруділо під купою листя і почало вилазити. Спочатку киця злякано дивилася як невідоме чудовисько вилазить зі схрону, але пригледівшись, зрозуміла: то був звичайнісінький їжак.
- Здорова будь, кицюню-красуню. Я - їжак, а звуть мене Голка.
- Г-г-голка? - здивувалася Кривинка.
- Еге ж, Голка! Але краще б був я крилом, чи пір'їнкою якою, може б тоді якось видерся з цієї ями. Я тут уже третю добу... Ех-ех-е, - зітхнув їжак, - а ти хто така і що ти тут забула?
- Я Кривинка, хоч всі звуть мене “бруднота”, - мовила киця, - а до лісу я прийшла... А щоб з'їли мене! Не сила так жити: нікому я не треба! І киця розплакалася.
- Оце так дивина! Здобич сама до лісу ходить... І кого це тут з'їс-с-с-сти треба? - почулося десь з височини.
- Ану повзи звідси, погань слизька, не по твоєму зубу ця здобич! - Рішуче вигукнув Голка.
- Та скільки ж тобі голкастий казати: ніякий я не слизький, - обурились нагорі, - а про здобич твоя правда, тут допомога знадобиться. Ви тут посидьте поки, добре? А й куди ж бо вам дітись? Е-хе-хе-хе, - і задоволене реготання почало стрімко віддалятися.
- Ой-ой, то мерзенний полоз Ікло був. Однозубий, - Голка задоволено примружився. - Давня історія, колись розкажу. А тепер тікати тре: таки поповз слизуняка за друзями своїми Вовканем та Рудяхою. А з тими вже буде не до забавок.
- Я не тікатиму, - гордо мовила Кривинка, - але тобі допоможу: давай видирайся, я тебе штовхатиму.
- Як скажеш, кицюню, я ще о-го-го як пожити хочу. І поквитатись з деким. Як ти думаєш я у ямі цій опинився? Ну, давай!
Кривинка що є сили почала лапками виштовхувати їжака нагору. Хто бодай раз торкався такого голканя знає яка то невдячна справа. Бідолашна киця терпіла, та не здавалася, і зрештою виштовхала Голку.
- Дякую красно! - почулося згори — Ти, теє, точно не передумала?
- Ні, - рішуче відповіла Кривинка, а потім вже не так впевнено додала, - та й як ти мене звідси дістанеш?
- Не засмучуйся кицюню, якось воно та буде, - весело мовив Голка і стрімголов кудись почимчикував.
Лячно стало Кривинці. Сидить на дні ями, лапки поколоті зализує, до неминучого лиха готується. А те не забарилося. Нагорі почулися чиїсь кроки та шурхіт, а потім страшний грубий голос прогарчав:
- Це тут, чи що? Чи ти здурів? Я туди не полізу!
- А ліз-з-з-з-ти і не треба. Ти мене за хвос-с-с-тика зубами вхопи і в яму обережно так опус-с-с-сти, а я її витягну, - почувся знайомий голос змія Ікла. - Ой-ой це не хвостик! Ай!
Далі нові гості ще довго сперечалися в кого де хвіст, і чи є в головах мізки... Кривинка не дуже й прислухалася. Такого жаху вона ще ніколи не відчувала. Вже й сто разів пожалкувала про дурну свою витівку... Аж раптом нагорі все раптово замовкло, а потім зчинився такий ґвалт та лемент, що киця заціпеніла від неймовірного страху. А потім чиїсь залізні кігті вхопили її та почали піднімати високо-високо. Так високо, що вже й дерева здалися дрібною травою. А потім... потім Кривинка просто заплющила оченята і розкрила їх тільки тоді, як відчула під лапками землю.
Киця опинилася на великій сонячній галявині. Довкола неї зібралось чимало лісових мешканців. А найближче був старий знайомий Голка.
- Отямилась, кицюню? Оце й є моя рятівниця, браття! Вітайте нашу героїню, та дякуйте, - радісно мовив їжак.
Довкола миттю зчинився радісний лемент і гикання. Від несподіванки Кривинка аж розгубилася.
- А як же я тут опинилась?
- Бульба принесла, - з цими словами Голка показав лапкою на велику сову, що причаїлася на гілці найближчого дерева, - це вона. А Ікло з компанією інші наші друзі великі та рогаті до розуму вернули. Тут, у лісі, без товаришів ніяк! Ми своїх не кидаємо у скрутну хвилину! Еге ж браття?
І галявиною знову прокотився радісний лемент.
- Ой, дякую вам, - розчулилася Кривинка. - але ж я вам ніхто! Зовсім не своя!
- Як то не своя? - здивувався їжак, - Авжеж своя! Рідненька! Мене від смерті врятувала, від життя відмовляються тільки заради друзів! Чи не так, кицюню-красуню?
- Та яка ж я красуня? Бруднота....
- Дурниці! - мовив Голка — Такої кралі годі шукати: вся в сонячних цяточках і з доброю душею... чи не так, браття? Лишайся у нас в лісі жити! Нам такі відчайдухи тре!
На галявині знову радісно залементували. Ще ніколи в житті Кривинка не була такою щасливою. У неї з'явилися справжні друзі! Звісно ж вона залишилася жити у лісі. Саме тут на неї чекали безліч неймовірних пригод, з гарним кінцем, звісно ж. А як же інакше, коли вірні друзі завжди поруч.
ID:
690642
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.09.2016 08:32:16
© дата внесення змiн: 25.09.2016 08:32:16
автор: Людмила Калита
Вкажіть причину вашої скарги
|
