не самокритично
це місто дихає пилом і так специфічно
критично аналогічно відштовхує сотні думок
і я ідентично вбираю як губка його не дитячі манери
я дихаю містом, а місто живе не життям
всі чимось залежні. хтось сонцем чи градусом явно не спеки
розпуста, трава, краплі крові на чистих серветках
всі чимось залежні. приречені бути людьми із закінченням "ман"
твоя наркоманія, як ВІЛ забирає десятки. чи сотні бездушних створінь
як душовампір ти висмоктував з мене життя,
забирав навіть блиск із очей, що мені дарували до тебе.
це місто створило тебе і подібних твоєму нікчемному образу душ
а воно живе не життям. вдихай аміак, від солодший від бруду,
що бродить повітрям, безжально вбиває твої почуття. несвідомо
на підсвідомому рівні. і знову критично, самокритично, не морфологічно
давно вже. це місто, як мозок, набите безглуздих ідей.
нікчемних, не вартих хвилини уваги чи навіть дешевших за бруд,
що тут продають під шифровку. вдихай проституцію,
ноти її у повітрі дешевші за тіло чиєсь на вагу.
це місто живе під музику крапель дощу, що змиває порожні шприци.
хтось тупо чекає на незаслужений порятунок
вдихай аміак, як місто вдихає цей бруд.
не будь ідентичним із ним, бо ти вищий ґатунок.
