На Трійцю, коли пахне день аїром,
Скресає дух Чернечої гори.
Пронизує десятиліття, вірить,
Що не було руйнівної пори.
Йому здається, стрепенуться дзвони –
І з Богом заговорить монастир,
І душі очищатимуть ікони,
І знов тектиме православний мир
Сюди, на храм, де з келій видно Ворсклу,
Де таїну творять вогонь із воском
Й цілує небо праведні хрести,
І є надія, що Господь простить…
Витає дух над рідною горою,
Та всюди натикається на тлін,
Бо давнина під мертвою корою
Безсило розпласталась на землі.
Ні стін, ні дзвонів, ні душі живої.
Лише скраєчку башта-сирота.
Німа. В полон узята кропивою,
Без вікон, без дверей і без хреста.
З її вершка світ оглядає древність
Й для нас тримає пам’ять за вузду.
Та помагають їй лише дерева,
Що звідусіль на гору ніби йдуть.
