Прочитала притчу і просто мусіла її заримувати
Не спалось їй уже давно,
сльозу пекучу витирала,
дивилась довго у вікно,
знайому постать виглядала.
Було чуже їй ліжко й стіл
і хліб глевкий набив оскому.
Нерідне все було довкіл,
їй так хотілося додому.
В думках вона по полю йшла,
за нею вслід ішов хлопчина
її синок. Й куди прийшла...
невже сама у тому винна...
Чи материнська є вина,
що сину й душу віддавала.
Життя так швидко промина...
Стара вже, непотрібна стала.
А в неї рученьки болять,
а в неї ледве ходять нозі.
А в сина справ, що й не сказать,
до мами їздити не в змозі.
Завіз матусю в чужий дім,
у цей притулок для стареньких.
Й твердив, що добре там усім
і гроші сунув до кишеньки.
А їй недобре там було,
та якось треба доживати.
Учора в грудях запекло...
"Покличте сина", - каже мати.
Приїхав син. "Вона помре, -
сказала лікарка байдуже,-
До ранку вже не доживе,
вона давно уже недужа".
Припав до білої руки:
"Пробач, я дуже тебе прошу"...
"Не плач мій сину, а купи
усе, що я тебе попрошу."
Купи сюди новенький стіл,
матрас новий і гарну постіль,
і вулики постав для бджіл,
купи всього, щоб було вдосталь".
"Навіщо, мамо, ви ж уже...
колись ж нічого не просили..."
"Ти знаєш, сину, час іде,
ти дітям станеш теж немилий.
Я тут наїлася біди,
але болить душа за тебе,
як діти привезуть сюди,
щоб мав усе, усе, що треба....
Оксана Максимишин-Корабель
3 березня 2017 р.
Португалія
