Мій незрівнянний і яскравий діамантику,
Я спа́лю нах*уй твою світлу хату!
Всі речі твої розірву на клаптики,
Твою сім’ю я хочу розстріляти.
Ти не дарма мене під ранок заспокоїла.
Хоч я тоді ще був спокійний, як удав.
Що напою́ твою сім’ю свинцевим пойлом я,
І близько я собі не уявляв.
«Спокійно!» - я казав, й не відступав усе.
«Хіба такий я злий? Ти ж мене зна!»
Але, як в «Віті» - ручка щось зламалася
В цей вечір, й піна з рота по листках.
Я подірявлю друзів всіх твоїх і родичів,
Й тебе зане́су у старий кар’єр.
Спихну зі скелі капцем. Може, щось промовиш ще,
Благаючи про прощення і мир.
А я розве́рнусь, і полізу хащами,
Ховаючись від незворотних дій,
В надкушенім сумлінні потопаючи…
Й крокну у воду – тільки там мій супокій.