Ти знову плачеш осторонь вiкна –
змарнiла вiд очiкування жiнка.
В твоїм волоссi пасмо-сивина,
як з крил моїх зроненая пiр’їнка.
Ти тихо плачеш, слухаючи спiв
з моїх грудей, i стискуючи руки,
шепочеш до небес багато слiв…
А я дарую дивовижнi звуки,
Я – непримiтна птаха. Соловей,
пташина перед Божим свiтом квола,
та iз душi, та iз моїх грудей
спiв лине так, що завмира довкола
усе, усе, усюди, навкруги…
А ти не відаєш, чужинська мати,
що ми з тобою лютi вороги…
Прохаєш ще i ще мене спiвати,
щоб бiль розрадить у душi свої.
Та разом… Наче стала прозрiвати,
що тая птаха в гiллi золотiм
убитого, твоїм синочком, мати.
