Весна. Така у неї благодать,
Така жіноча вдача загадкова,
Що запросто її не розгадать –
І думаю про неї знову й знову…
Птах невгамовний налаштує альт,
За ним сопрано душу залоскочуть.
Трава натхненно пробива асфальт
І не боїться, що колись затопчуть.
Високий берег вищає теплом.
Тремтливі води грають променисто.
Лани сріблясті мружаться зелом,
Вдягнувши рос краплинчасте намисто.
Пробуджується жвава комашня.
Лаштує бусол дім на високості.
Життя-таки – велика метушня –
І ми у нім – господарі і гості!
Вбираєм в себе пахощі і звук,
Природи перемінливі оздоби…
І щось залишим з голови і рук –
Та тільки б не руїни і озлоби.
Все кличе до життя. Горить життям
Давно відкритий світ і не відкритий.
І час старий обернеться дитям,
Сльозою Богородиці умитий.
