Аксель розплющив очі. Знову поклик. Тепер це стається частіше. Тепер він завжди там де є ці виродки. Відьми, чаклуни, творіння зла. А Аксель лише знаряддя для знищення. Це не сплутати ні з чим. Це не голос, не картина в його уяві. Це знання. Він просинається і знає куди йому потрібно. Зло не спить. Воно плодиться, доки він переводить сили.
Він встав в кімнаті було холодно, але його не пробирало д кісток. Його давно не мучив холод, він став чимось звичним. Навпомацки покрокував до вікна. Поклик посилювався. Хтось зовсім близько. Наче спостерігає за ним. Ні – переконав себе Аксель – нікого не має. Останнє творіння зла постало перед ним в вигляді старої баби. Аксель ніколи не вірив, що відьми існують. Доки не побачив їх. Просто в якийсь момент він крокував по вулиці Львову… Чи не Львову. Аксель не міг згадати. Просто він відчув. Люди з котрих сочилась чорна енергія. І Аксель її витягнув. Достатньо було лише торкнутись. І ті люди один за одним падали і не піднімались.
Люди? Аксель викинув такі думки з голови. Вони не люди. Лише оболонки, вмістилища для того зла, що він випивав, втягував в себе наче губка. А тоді це почало повторюватись. Аксель залишив роботу, всіх, хто в нього був. Всіх кого він тепер не міг згадати, наче їх ніколи не було. Сила його росла. Росла і затьмарювала все, що було в минулого. А чи було минуле? Аксель не знав. Він зловив себе на тому, що розглядає своє відображення в вікні. Широкоплечий, але без пивного живота. Коротке русяве волосся. Симпатичний, молодий. Люди в його віці виходили з життя в барах п п’ятницям та п’яним перепихоном в туалетах тих ж закладів і обзаводились дружинами, жили в нещасливих шлюбах на квартирах куплених по спеціальній безвідсотковій програмі для молодих сімей. Але не Аксель. Звісно в моменти, коли поклику не було Аксель пропускав кілька келихів світлого. Тільки от про майбутнє він не думав. Чотири забрані життя вийшли на передній план.
Я не вбивця – сам себе переконував Аксель – я забираю сили тих людей. Я витягую з них зло. Ті четверо вже не можуть чинити зло людям, проклинати їх, зводити в могилу. Чотири демони відправились на вищий суд. Або в небуття. Хтозна, що там, і чи є щось взагалі.
При них Аксель вів себе жорстоко. Наче він якийсь покидьок. Але він таким себе не вважав. Це лише гра, маска, що не дозволяє жалю затуманити його голову.
Так і цього разу Аксель одягне маску.
