Якщо ви вважаєте, що сніг тільки білого кольору, то ви помиляєтесь! Сонячного і морозного дня він переливається всіма відтінками райдуги. «Райдуга і зима? – скажете ви,– таке вигадаєте!!!» – Та ні, саме так: рожевий і блакитний – зранку, срібний і золотий – в полудень, бузковий – в короткому зимовому надвечір’ї, і, звичайно ж, білий, білий аж занадто. Взагалі, зимі я вдячна за вогонь в комині, за міцну каву довгими казковими зимовими вечорами, за білу цнотливість світу, за люті морози і за дике бажання скоріше увійти у весну. Цьогорічна зима прийшла несподівано рано. Ще в листопаді світ одягнувся у біле. Перший сніг був щедрим, пухким, пишним, глибоким і таким незайманим, ніжним, ще ніким не сполоханим. Тільки вітер тихенько вночі пролетів по білому полотні, утворюючи білі хвилі по білому морю. Та де-не-де виднілися «кораблики» слідів чи то собаки, чи кішки, які здійснювали свій ранковий променад, як першопрохідці нинішньої зими. І перший сніговий ранок був свіжосвятковим, а неблизька дорога до місця роботи, а вірніше, до мого сокровенного, обожнюваного захоплення – видалася короткою пісенно-світлою. Мені неабияк поталанило – у житті займаюся справою, яка завжди дарувала мені задоволення і фарбувала життя в яскраві кольори: творчості, фантазії і злету думок. Незважаючи ні на заздрість, ні на підступність, ні на злобу і на інші людські неприємні якості, які зустрічаються всюди, і навіть в сфері культури і мистецтва.., Але це вже інша історія… Зійшовши на зупинці з маршрутного таксі, завмерла… Мороз, сонце і сніг зробили свою чудодійну справу, ще і ще раз доводячи неперевершеність світу до щему, до запаморочення, до екстазу. І як не вписувалися в цей Богом даний день дві постаті – темні, великі, які вималювалися на сніговому тлі, як би з потойбіччя. Вони йшли впевнено, напористо і якось злобливо … Раптом я відчула себе маленькою дівчинкою, яка потрапила в страшну новорічну казку, а злі герої знищать і казку, і новорічне свято, і не буде ні Діда Мороза, ні Снігурки… А постаті підходили все ближче і ближче.
Це були чоловік і жінка. Відчуття страху минуло, залишившись там, в далекому дитинстві, а натомість прийшла неприязнь. Ну ніяк ця пара не вписувалася в зимовий пейзаж. Здавалося, що сніг під їх ногами не скрипів, а плакав і стогнав. Чому? Я не могла пояснити свого незвичайного відчуття. Чоловік і жінка прошвендяли повз мене.
З головою занурившись у роботу, намагалася забути ранкову зустріч, але з підсвідомості виринали і виринали темні постаті. Але поряд з ними почала звучати музика – жива, народжена з глибини дитячих душ, сердець і таланту. Перед очима стояла картинка дитячого ансамблю народних інструментів під керівництвом талановитого і закоханого у свою справу керівника, колектив, яким я мала за честь опікуватися, в якому кожний вихованець викресав оту Божу мелодію і народжував її тут, перед тобою знову і знову. «Віночок українських народних пісень» супроводжував мене цілісінький день. Чому? То вже так було потрібно, бо Світ знає, що робить і для кого, і для чого…
Робочий день дійшов кінця. Разом з колегами поспішали на останню маршрутку. Аж раптом вони. Ті самі темні неприємні постаті зі сніговими лопатами в руках. Одна з моїх колег привіталася з жінкою Я остовпіла.
– Ти її знаєш?
– Так. Це ж Світлана, міська жителька.
– А скільки ж їй років, мабуть за шістдесят?
– Та що ти. Вона ж молода. Не більше сорока. Мешкає ось там, біля школи, в напівзруйнованій хатці. Таких вже давно немає в наш час. Та ти ж знаєш її матір. Вона живе в одному мікрорайоні з нами. В п’ятиповерховому будинку, з онуком. То ж дитина цієї жінки. Вона його покинула в пологовому будинку і відмовилася…
Так ось звідки мелодія все виринала і виринала з пам’яті… Я зрозуміла, то був ВОВОЧКА, ВОВОЧКА пухленький, рожевощокий хлопчина, з милими ямочками на ніжному личку, якого бабуся водила на заняття дитячого оркестру. Але я тоді ще не знала, що це бабуся, думала – мама, бо завжди бачила їх разом. На одній з репетицій дитячого колективу я і познайомилася з цією жінкою. Вона насолоджувалася музикою і, не відводячи погляду від свого Вовочки, витирала хустинкою сльозу. І, як би виправдовуючись, сказала: «Приходжу сюди знову і знову і так радію за онука. Він для мене – все». У перерві хлопчина підсів до бабусі, поцілував у щоку і запитав:
– Що, мамо, сподобалося?»
– Сподобалося, сподобалося…
Хлопчина побіг гратися зі своїми однолітками. А на мій запитливий погляд жінка відповіла.
– Так, я для нього мама. А він мені син.
У мене виникло дике бажання вирвати з рук цих злиденних, убогих, темних постатей снігові лопати і крикнути:
– Не чіпайте сніг! Не руште! Він не для вас. Чуєте, не руште!
ID:
726367
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 30.03.2017 10:33:23
© дата внесення змiн: 30.03.2017 10:34:45
автор: Тетяна Акименко
Вкажіть причину вашої скарги
|
