Він впивається тобі у шию,
відчуваючи страх та неспокій,
де бере тебе за твою ж гриву,
як кінь,
що летить по незвіданім полі.
Він полюбляє тебе роздягати,
жбурляти речі на холод кераміки
і викидати з вікна твої твердження,
які вже давно забруднились у наклепі.
Він любить з тобою сидіти щоранку
за чистим столом й попивати каву
з давно простроченим молоком
і їсти зацвівший "Київський торт",
щоранку.
Разом з тобою покурює люльку,
яка стояла в коробці незвіданий літ.
Розмовляти про все, що оточує спокій,
котрий відображає парадоксальну мить.
Ходить з тобою, тримає за руку
коли робиш кроки по зебрі,
яка ховає в собі щось їдке, невід'ємне,
як твоє безлике життя:
чорне, крилате й таємне.
Він палко цілує в покусані губи
і ти стала в руках його лялькою.
Він торкається тілом твого,
він твоя тінь,
де ти стала для нього
мистецькою калькою.
Ні, не нісенітниця, а щось таке примітивне, над яким не треба замислюватись. Прочитав, забув і радий, що нічогоине пам'ятає, а треба щоб щось залишилось у душі, якісь відуття, переживання
Пишіть так, як відчуваєте, як бачите, як чуєте.
Пишіть, як вам серце говорить) Не треба порівнюватись на когось, Світлано)
Ваша поезія також має право на існування. Просто знайдіть свій стиль та свій шлях у світі поезії і ви досягнете неймвірних висот)
Дякую.)
