Де прагнення манірний блуд
Веде подалі від спокуси
Там безвість двері відчиня
Де вічність кладе у покоси
Всесвіту жнець серпом-думками
Без міри віку просторів де кладуть
Йому малює образи чуттями
Де погляд наш, там бачить він життя
Крупинки розпорошені собою
Де ріст його нейронів
Там наше самозабуття
Про це кричить суспільства він зв'язками
Себе віддавши у наше відкриття
Даремність так наповнивши він суттю
Багаж знання дарує у попуття
Усе чим був розділивши між двома
Він сліпоті дає полохкотливу волю
І відчиняє світ слова синапсами
Їх рід росте і повниться зв'язками
Із знання формують пізнання
І тішиться творець словами
Так ясно бачачи істини зерно
Та що він бачить
Яке йому наймення
Ілюзій нерозвінчаних враз сумнівів закрада
І хоч повниться світ відповідями
Сотворилося основа буття - питання
І у творіння появилась множина Заповнився світ одними антиподами
Без ліку множилась сутність одна
У всезростаючу різницю між правдами
Пізнання вже повнилось вченнями
Єдине слово- різномаїтими мовами
Поля дещиці - сутності лісами
У всеосяжному русі прогресу еволюціями
Воля росте - уже їй назва сила
Свою ж лякливість ввергаючи в покору
Й усе могутніші сумніву докори
Чинять почуттям утиску затори
Так сила виростає в дію
Що задумом було- тепер лише причина
І відчуття замкнуті у мрію
Породять прагнення - єдину їх дитину
Та дія все росте і світ лиш трансформує
І вчення тепер вже інструмент
Мові ж письмо передує
Все здобуває чіткий менталітет
У всього статус вже події
Все має справжній номінал
Тепер лиш шириться в простори
Занести його у всемоги нічий ареал
Та ріст то лиш у вись - от біда
У вимірі своїм їй шириться годі
І погляд в далечінь, та брама тут- пора
І в етапі завершальнім минулого опора
Тут множиться відчаю й болю дітвора
Тому так легко спутати політ із ростом
Бо часом тим і прагнення росло
У хитросплетіннях марності надії
І теж неначе творило часу кола
Позаяк день напевне віддавався ночі
Позаяк зміна то точно там була
І в здобутті її минали дні і ночі
Та от біда в об'ємі як було
Не може бути завтра
Таким як було вчора
Його в'язниця- самота
Сторожі - печаль й туга
Тому так легко лет
Спутати із ростом потуги
Та кожен день творець їх возз'єдна
Він відчиняє браму і в'язницю відмика
Так одновимір стає двома
І нові часу кола спричиня
Одне тут шириться довкола
То значить інше росте в мить
І якщо перше міряється з навколом
Напевно друге те прагне зрозуміть
Й усе в просторах начала
Усьому тут початком є творець
Він вимір перший він же і останній
Неначе полічили ми що третій
Та чи впевнені ви що творіння вінець
Тут ліку свого веде кінець?
