Мене́ мати породила
Бідако́м - не паном,
В синьо-жовтий лан сповила
Й назвала Майданом.
Виріс статним і високим,
Аж до місяче́нька!
Утішалась яснооким,
Аж до сліз, старенька!
Розвивались наді мною
Архангельські крила,
Цілувала хмарка в скроню,
Як дівчи́на мила.
Та не довго сонце ружу
Плекало в намисті -
Завітали в чисту ду́шу
І гості нечисті.
Й затряслись вони від злості,
Як несамовиті,
На хрести мої на банях
Золотом налиті,
На коне́й моїх у стайнях,
Що сито хрипіли,
На дівча моє вродливе,
Її личко біле.
І поча́ли тії гості
Пісні́́ мені грати,
І поча́ли вони серце
Моє розбивати.
І в широку мою спину
Гострий кіл забили,
І любов мою єдину
Шльондрою зробили!
І гуляли ла́ковими
По мені чобі́тьми,
Над моїми Золотими
Сміялись Ворітьми,
Запрягли мене сліпого
На се́бе орати,
І ридала наді мною
Нещасная мати!..
Чуєш, голос йде луною,
Аж серце морозить? –
То вовчиця наді мною
Ще й досі голосить.
Виє над розп`ятим Градом
Й ходить по́під тином,
Виє в небо над Майданом,
Над прокля́тим сином!
