Ближче до вечора настрій був поганий. Очікування мене вбивало. Кава в кав’ярні була ніяка. Маленька, затишна кав’ярня перетворилась на пекельний дитячий садок. Малі вишкребки з криками та під вигуки батьків носились між маленькими столиками, постійно стаючи мені на ноги. Краще вже було слухати відстійну музику, але вибору не було – довелось слухати радісні крики дітей.
Час тягнувся незвично довго. Стрілка на годиннику над стійкою бариста немов зупинилась.
Ще день, повторював сам собі. Раніше я б пішов в паб напиватись, але ось вже два роки я алкоголю не вживав. З Аліною не до того. Інколи вона створювала мороку на мою голову, але я не знаю, щоб робив без неї. Хоча б не згадувалась Карина – і то добре.
Я вийшов з кав’ярні перед зачиненням. На дворі вже темніло, сонце спустилось за обрій. Літній, нічний Франківськ заворожував. Місто було прекрасне настільки, що я не одразу помітив, як за мною хтось стежив.
Повернув в найближчий провулок. Вузька вуличка вивела мене в житлові двори. Сам дворик виглядав маленьким, оточеним з чотирьох сторін стінами будинків з австрійським декором вікон та балконів (хоча можу помилятись, оскільки я не архітектор). В центрі навіть вмістився город, але що там могли садити, я не мав уявлення. Не гаючи часу, зайшов в один з під’їздів і став чекати.
Закрив очі, прислухався. Переслідувачі йшли тихо, але кроки я все ж почув. Двоє. Кроки розділились. Спілкувались жестами. Цікаво. Один з них наблизився до моєї схованки.
Безшумно стягнув з себе краватку. Дорога, але шовк мав би витримати. Він зайшов в під’їзд. Вище і важче за мене. Ширше в плечах. Одна нога ступала по землі гучніше. Або він озброєний чимось тяжким, або нога була травмована…
Він вже повірив, що мене там немає, йому залишилось кілька метрів до мене, але він повернувся боком, збираючись вийти.
А тоді я напав.
Черевиком пробив по травмованій нозі (по крайній мірі зброї не виявилось). Краватка виконала роль удавки. Він не встиг навіть скрикнути і впасти на травмоване коліно, як шовк обплів його шию. Я схрестив руки, забіг за спину і оперся йому в хребет коліном. Якби хтось з мешканців зараз би вийшов з дверей і ввімкнув світло, картина була б ще та.
Але ніхто не вийшов, тому за кілька секунд тіло перестало смикатись, обм’якло і з тихим сопінням прилягло на бетон.
Один є.
Крадькома вийшов з темряви під’їзду. Другий, худий, і мого зросту все ще чекав на вулиці, лицем до мене. Лиць в темряві видно не було.
- Я тебе бачу – промовив він – Де Дмитро?
- Не знаю. Я його не бачив – збрехав не моргнувши оком.
- Твій брат хотів поговорити з тобою – співбесідник мені не повірив.
- Міг би подзвонити, а не змушувати слідкувати за мною двох профанів.
- А ти підняв би слухавку?
- Мабуть ні – ця відповідь була чесною.
Я поволі наблизився до нього. Краватка тепер була намотаною на кулак.
- Ми всього лише мали переконатись, що ти поговориш з ним.
- Тоді йому варто було послати більше людей…
Він кинув мені телефон. Дивно, але в темряві я спіймав його.
- Твій товариш там – показав собі за плече.
Телефон в руках завібрував. Я почекав кілька секунд, вилаявся подумки…
- Алло?
