|
НАСТЯ ПОВЧАНСЬКА - "БІЛА ТРОЯНДА ЩАСТЯ"
В історії життя наступної "посестри" Роксолани - теж Насті,але вже Повчанської з хутора Дике Поле, що в степах Південної України - нареченої українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (жила в ІІ пол. XVII ст.), описаній Зінаїдою Тулуб у знаменитому романі "Людолови", неправдоподібно розставлені авторські акценти довкола проблеми вибору бранкою "Гюль-Хуррем" (а згодом дружиною султана Османа ІІ) мусульманської віри, а з нею і "правовірного" чоловіка. " - Я - вільна жінка, - повторила вона тремтячим голосом, і очі її скорботно потьмарилися. - Воля для мене - над усе. Я нікого не кохаю серед правовірних. Я можу стати дружиною тільки того, хто поверне мені волю. А наложницею, рабинею - ні. Краще - смерть.
Шепіт пройшов по лавах султанського почту. Ніколи ще жінка не насмілювалася вимовити таке слово. Навіть Роксолана-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного, коронована султана Стамбула".
Мотивуючи "позу честі" своєї героїні, Зінаїда Тулуб зазначала у зносках: "Настя знала мусульманський закон, що навіть падишах не може силоміць одружитись з будь-якою жінкою, коли вона не дає на це згоди". Проте в такій "позі" у Насті Повчанської ("Гюль-Хуррем") не було жодної необхідності. У шлюбі з падишахом вона була зацікавлена, а непокора і зухвальство жінки до чоловіка в ісламському суспільстві могли дійсно коштувати їй смертної кари. Про це добре знала і Роксолана-Хуррем, тому б ніколи не йшла на необгрунтований ризик, наперед не передбачивши його наслідки...
Цитуємо далі: "Патріарх.
Ось він стоїть перед нею, високий, худорлявий, з гачкуватим носом й вогняно-чорними очима під кашеміровим каптуром. Адже Гюль-Хуррем так і залишалася християнкою, та й ніхто не схиляв її силоміць до ісламу. Мулли і улеми люблять і шанують її і дякують за багатющі вакуфи, без яких жодний з них не виходив з Біюк-сарая. Правда, й патріарха приймає вона і також щедро обдаровує грошима, перлами на ікони і всім, що тільки може вигадати, аби молився він за неї, за Османа і за їхню дитину, і розгрішив її за шлюб з мусульманином. І патріарх завжди розгрішує її і дарує їй проскурки, пляшечки святої води, іконки і хрестики, свячені пальми і чудові персики й яблука на спаса або червоні яєчка на великдень, а у святий вечір - кутю з родзинками та цукатами, медом та різним пряним корінням".
Думається, що такі привілеї та вольності навіть для жінки султана, цариці Стамбула, на той час в Османській імперії вже були неможливі. Думку цю підтверджує (і, водночас, спростовує авторську інтерпретацію Зінаїди Тулуб) коротка інформація А.Кримського: "Отакі, як Роксолана, українські бранки, що з невільниць ставали турецькими султаншами, відомі були в Царгороді й пізніш, от українкою була найлюбіша жінка Османа ІІ (1618-1622), (тут йдеться саме про Настю Повчанську), тільки що не такі вони були політично-славні, як Роксолана. Про свою давнішу батьківщину й віру вони не пам'ятали, і османські історики повідають про них, як про добрих, побожних мусульманок".
Та і орієнтація на постать Роксолани дає нам зрозуміти, що, раз прийнявши мусульманську віру, поборовши в собі природнє сум'яття почуттів про віровідступництво (від віри рідного краю), живучи в жорсткому звичаєвому праві ісламської країни, султани Стамбула вважали своїм першим обов'язком бути вірними Аллаху побожними мусульманками. Чи не тому в "Історії Туреччини" А.Кримського існує окремий розділ, який ставить і вирішує наболіле питання: "Чи справді Сулейман і Роксолана були мусульманськими фанатиками?" Така їх характеристика довго переслідувала істориків Європи за визискування християнських святинь, за "профанацію віри своїх зневажених подданців" (католик Бассано в усезбірці Сансовіно XVI ст.). Адже за султанським наказом од Сулеймана Пишного, грошові засоби на будову імарету і мечетей (до чого прикладалася Роксолана), було зібрано через податок на християнських прочан коло Гроба Господнього в Єрусалимі. Звичайно, що не тільки Гріб Господень, а й інші палестинські християнські святі місця повинні були чимось допомагати турецькій скарбниці. "От, щоб полагодити Омарів мечет в Єрусалимі, Сулейман Пишний загадав забрати туди поміст і колони з вифлеємського храма Різдва Христового" (з дисертації В.Ґірґаса "Права христіанъ на востокъ", Спб, 1865). Щоправда, А.Кримський стає на захист такої позиції Сулеймана та Роксолани: "Те, що вони діяли з христіянськими святими місцями, не вони ж надумалися перші діяти: то вже була давня палестинська традиція". Дійсно, за правом патронату церква, що стояла на чиємось грунті, належала землевласнику, і він міг робити з нею що завгодно: зруйнувати, перетворити на житло (в кращому випадку!), запросити до неї духовенство іншої віри, тощо. "Свідомої охоти утісняти православну церкву Сулейман, запевне, не мав, -- роз'яснює історик, -- хоч серед пересправ із західними володарями він грозивсь, що й зовсім зачинить церкву св.Гробу Господнього в Єрусалимі й оберне її на мечет, а на ділі він ствердив єрусалимському патріархові "агд-наме", тую охоронну грамоту, яку надав його батько, Селім Грізний". При цьому слід нагадати, що Сулейман І Пишний натуру мав лояльну і врівноважену, чим подальші володарі османського трону рідко коли відзначалися, і до них аж ніяк не належав Осман ІІ, чоловік "Гюль-Хуррем", молодий і завзято-запальний. Зрозуміло, що становище єрусалимського патріарха в період турецького патронату було вельми хистке, і де вже було йому втручатися і впливати на плани султанського двору! Та й жодній з новонавернених жінок-мусульманок аж ніяк би не хотілося потьмарити якимось непевним вчинком постать свого чоловіка, тим паче у випадку з Османом ІІ, проти якого назрівало невдоволення у лавах яничар, що вилилось у відкритий бунт і закінчилося трагічною смертю Османа ІІ (1622) в гущі озвірілого війська. Причиною до такого фіналу формально послужила поразка турецького війська під Хотином (1621) під час невдалого походу османів на Польщу (в тому числі і супроти війська Петра Сагайдачного), а насправді причина таїлася в тяжкій економічній кризі і непевному політичному оточенні, в якому перебувала тоді Османська держава. Цікаво, що бій під Хотином кардинально змінив долю не тільки Османа ІІ, але й гетьмана Петра Сагайдачного і Насті-"Гюль-Хуррем", тепер уже шанованої цариці Стамбула. Гетьман Петро був тяжко поранений у битві під Хотином, від тої рани він і помер 20 квітня 1622 р. Настю "Гюль-Хуррем" у згаданій битві відбили від турецького війська, і вона зустрілася зі своїм колишнім коханим гетьманом Петром, вже коли він був зовсім немічним і повністю прикутим до ліжка.
Не відходячи від ліжка смертельно хворого, Настя одружилася з ним. Тільки шлюб цей не приніс світлої радості ані Насті, ані гетьману Петру на заході його життя. Випещена царською улесливістю турецької столиці, сформована як жінка і матір в умовах іншої ментальності (у Туреччині жінку падишаха, що народить йому дитину іменують "хасекі" і дуже шанують), Настя "Гюль-Хуррем" сприйняла раптову втрату Османа ІІ і подальший шлюб з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним як фатальну "іронію долі". Набагато старший гетьман Петро став для неї чужою людиною, кволий і немічний як чоловік, він в усьому поступався перед Османом ІІ, його молодості і темпераменту. Та і участь вдови гетьмана, "економки" його маєтку у Києві прирікали її на повільне і безбарвне "вмирання", на життя позбавлене пристрастей, втіх і насолод - всього, що в достатній мірі оточувало її у стінах султанського палацу. Здається, що фортуна "Троянди Щастя", а саме так перекладалося з турецької її ім'я "Гюль-Хуррем", раптово зрадила її. Тільки ж якщо припустити, що повернення у Стамбул так чи інакше коштувало б Насті життя (по-перше, Настине обличчя "султани" побачили чоловіки, тим самим був порушений закон "адату", закон, який не дозволяв жінкам відкривати своє обличчя, і, за шаріатом, винну чекала ганебна страта - її зашивали у мішок і кидали у Босфор біля Дівочої вежі, цей закон вдалося обійти тільки одній Роксолані - так дійшов до нас її портрет; а, по-друге, трагічна смерть Османа ІІ від рук яничар покликала за собою такі ж трагічні смерті трьох його дружин, які мешкали у стамбульському Біюк-сараї - резиденції падишаха, і будь Настя на їх місці, смерть не проминула б і її) тож все-таки "Троянді Щастя" і на цей раз усміхнулося щастя.
Цікаво, що історична постать Насті Повчанської (і її літературний портрет) постійно перегукується з Роксоланою. Обидві - Насті, обидві в Туреччині іменувалися титулами "хасекі"та прикладками "Хуррем" (тільки відтінки цих імен мали різні: Роксолана-"Хуррем" - "Радісна русинка", "Гюль-Хуррем" - "Троянда Щастя". Тут маємо сумнів щодо літературного імені Насті Повчанської, можливо, Зінаїда Тулуб використала ім'я "Хуррем" по аналогії до імені Роксолани. За аргумент прислужила нам назва гарему в історичній повісті О.Назарука, а саме "Дері-Сеадеті", що перекладалася як "Брама Щастя". Чи ж можуть такі різні по звукопису слова ("хуррем" і "сеадеті") означати одне і те ж поняття?! Зупинимось на компромісному варіанті умовно утвореного синонімічного ряду означень "щасливий" і "радісний", таким чином розв'язавши проблему схожості літературних імен (та імен історичних) двох різних за долями жінок, які, всупереч різним епохам, обидві мали щастя бути султанами Османської імперії; а от непосвяченому читачеві доволі часто вдавалося їх переплутувати, або ж приймати за одне лице. Звідси і помилкова думка про Роксолану як про єдину українську султану Турецької держави...
(За виданням "Епоха В'янучих Троянд" (історична драма). - Львів: Сполом,2014)
ID:
749445
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 06.09.2017 09:14:23
© дата внесення змiн: 06.09.2017 09:17:55
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
))) 
