Світосприйняття -- еволюція дзеркала свідомості з поколіннями,
відображення ходу думки,
логіка внутрішня світу,
світу, що народжується поза нами, а помирає всередині нас,
що затирає кроки, витирає сльози, вимітає дороги білі,
швидкі, мов стрибки на місяці.
Світу, що існує лише відступаючи від досконалості,
має фактуру пощерблену до ідеальності.
Так, щоб при дотику подразнювати кінчики пальців, не ранячи.
Світу, що при електризації тертям запускає генератор пам*яті,
дозволяє подорожувати часом.
Світу, що вбирає мене в тканини,
під якими нічого немає, навіть мене.
Світу, що розкидає родзинки по простору,
для того, щоб ми збирали їх, мов жебраки,
вгадували таємні візерунки,
шукали закономірності,
знаходили і не знаходили,
будували сузір*я в пам*ять знайдених насолод.
Називали ці сузір*я іменами, що мають сенс лише для нас самих.
Але.
Все всеодно стає дивним,
чорне стає білим, чорне стає сивим.
Світосприйняття -- це одяг в який я вбираюсь,
це щось, що прикриває те, чого наспарвді немає.
Світ сам стає нагим,
світ не має ніякої закономірності.
Після звички до причин,
спробуй звикнути до голої ймовірності,
я, наприклад, уже перепрошиттю не підлягаю.
Випадковість і ймовірність викликає у мене агресію і депресію,
різноманітну інтоксикацію, мов радіація.
Це ж кінець філософій, якими я хотіла пояснити все.
Старий світ сконав разом з моїми дідусями і бабусями,
а новий світ інфантильний, збудований такими як я дітлахами,
випадковий і ймовірний до неймовірності.
Ніби паперовий, несправжній,
безвідповідальний.
Не світ, а пап*є-маше нового світу.
Я плачу над руїнами його дорослості, і сльози
мої витікають клеєм, болючим і густим ПВА.
Плачу з його крихкості і нетривкості,
паперовості,
сподіваючись, що на клей хтось посадить шар паперу.
іноді забуваю
замовляю сік з помаранчі.
Адже сік з помаранчі розтікається цитринової кислотою
по капілярам,
по системі тріщинок на поверхні губ
маленькими батогами впивається в шкіру,
це мені нагадує тебе.
Любов до тебе так само в*їдається в шкіру,
проростає тобою,
розростається системою постачання тебе.
Але найбільше мене завжди дивувало,
що всі говорили, ніби любов це щось хороше,
краще, ніж, наприклад, наркотики чи літати.
Любов -- це радше розтікання аморфною масою,
безсилість, печаль і відчай, коли вимикають постачання тобою.
Про це мені ніхто до того не сказав.
Світ без тебе рушиться, мов картковий будинок від подиху.
Як бути якщо від тебе пішов твій скелет?, так же нечесно,
що те, що стільки проростає, в кращому випадку
одразу висихає, а в гіршому гниє всіма своїми іскрами,
спричиняє запалення, гарячку і алергію на щастя,
гельмінтує нав*язливими думками,
розквітає флюсами на щічках.
Любов -- це гра, гірша за лотерею, адже в неї
ніхто ніколи не виграє.
Вихід з гри -- це як невеличка смерть,
нічого собі програш.
Зіниці мої звужуються,
і любов будує новий світ,
але за мить зіниці розширяться,
і вона розпадеться на 4 вершники,
які знову цей світ витоптують,
роблячи планету пласкою, як і було до того.
Жахлива річ любов, але кращого матеріалу немає.
Принаймні я так думаю.
О, боже,
я постійно забуваю, що тепер обираю мультифрукт.
ID:
748655
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 01.09.2017 04:42:37
© дата внесення змiн: 01.09.2017 05:39:10
автор: La_Ra
Вкажіть причину вашої скарги
|
