|
І
Опівночі шлях нас до лісу завів,
І річка лишилася трохи ліворуч.
Ось місячне сяйво задихало поруч,
Свіжіше від листя і ще комарів.
Напнув стремена, відчуваючи поміч.
Копита порили далекі шляхи,
І Франція квітнем закликала з дому.
Мій кінь загубився у лісі отому,
Ні зорі уже не вели, ні птахи.
Чи сходом губились, по лезу кривому?!
Воно мого хауберка било чимдуж,
Та батько його не дарма не цурався.
Коли в Палестину я ще діставався,
То місиво моря, дороги калюж,
І сталь од шабель, не взяла наче бранця.
Наситились духом де Господа Гроб,
І злата насипали повнії вОзи.
Та шляхом додому пролили всі сльози,
Уперше! Як стрінув у морі потоп,
І збив кораблі, потонули обози.
Та жде батьківщина і батьківський дім,
Останній рубіж оцим листям накрито.
На небі зірками осяяне сито,
І місяць мов каже: "ось далі ходім!"
Я вершник і кінь - подорожнього мито.
ІІ
Крізь гілки пронизує вогнище зір.
Нарешті, підходжу, рука на ефесі.
До вогнища хилять у гріння процесі,
Дитя і ще жінка, тутешній Офір,
Мов радість в нічному, позначили, стресі.
Я їм провітався, зза дерева ледь.
Багаття дійшовши, коня обережно,
До стовбура стібнув. Оглянув належно,
Чи де не слідкує розбійницька смерть...
Та жінка просила присісти бентежно.
І глека подала, я спрагло ковтнув.
Донька її злякано якось гляділа...
Фігурка в кишені згадалася звіра,
Ще в Єрусалимі коштовність втягнув,
Дістав статуетку слона сувеніра.
Вона радо взяла, а жінка мовчить.
Уважно слідкує лицем загадкова.
Про подорож дальню звучить моя мова,
І Сходу дива і їх неба блакить,
Золочений вечір та срібність ранкова.
Уважно досліджують розповідь ту,
Мені до вподоби їх щира увага.
Тупоче ледь кінь, і крокує ця сага,
В якій завойовую східну орду...
Та ніби знайома дитяча засмага!
Вони біля воза удвох прилягли,
Що далі стояв із накиданим сіном.
А я ще сидів перед лісу каміном,
І згадував, де ж тії очі могли,
Узріти дитя завитЕ балдахіном?!
ІІІ
І сон затягнув мене, випав і меч.
Жаркії та пильні пісочнії стіни,
Я знову на сході, у ярості піни,
Подвір'я та крики, війни колотнеч...
Кривавеє злато чужої країни.
Вбігаю в споруду, завішено шовк.
Фігурка слона на столі і ще подих,
Завіса ховає, мов чую народи,
Що там приховалися злії як вовк...
Тканину розрубую й лезом проходи.
І скрикує, падає долі мале,
Дівча ледь засмагле, замурзане в крові.
Я тут зупиняюсь у дії і слові,
Той шовк опадає на неї і дме,
Із протягом вітру, моєї мов долі.
Це ж та! Що у лісі... Чи в лісі, що та?!
Втікаю з будинку на вулицю швидко.
Отих хрестоносців біліють накидки,
І моя кривава... І срібна? Злата?
Батьківську кольчугу впокоюють вітки...
Розплющую очі і жінку ізнов,
Сягаю, нахилену ледь над собою.
Ось човен хитає і лине рікою,
Вона от веслує, а я ніби з дров,
Лежу наче зрубаний в січеві бою.
Напружую м'язи та веслами рух.
"О хто ти?", волію питати, не можу...
Дитини немає, несе мою ложу,
Пливучу у море нічних завірюх...
До Господа Гроба я йду...
І не вхожу.
(с) 23.04.2017р.
ID:
730500
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 25.04.2017 20:25:35
© дата внесення змiн: 25.04.2017 20:25:35
автор: Олег Купрієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
