Мерехтіла, стікаючи, свічка
В гранчаку із зерном в головах –
Упокій дорогого обличчя
І дитячий мій відчай та страх…
А за спиною – люди, як море!
І не плакалось, ніби на зло.
Непролите, страшне моє горе
Розривало і душу пекло.
А коли у холодну могилу
Домовину спустили до дна,
Мене зовсім залишили сили –
Непритомність прийшла рятівна.
Мабуть, в ту безпорадності пору,
Коли зовсім не знала, як жить,
Матір Божа свою омофору
Наді мною розправила вмить.
Я не відала, що тепер буде –
Зовсім юна, зелена була…
Богом послані, добрії люди
Відвели від халепи і зла.
Знов раділа і зимам, і літу.
Був і успіх – кохання, слухач.
Мабуть, матінка з іншого світу
Намолила мені тих удач…
Такі щемні, проникливі слова! Ніколи не можна змиритися із втратою найріднішої людини. Це я теж пережила. Єдина втіха, що мама іноді приходить у сни.Втішають діти - для них живемо. І молимось Матері Божій за спасіння душі.