Дай мені право назватися не ідеальною,
Дай мені змогу себе у собі віднайти –
Буду найбільшою світу очей твоїх тайною:
Вмію палити і зводити знову мости.
З берегом берег поєднані водами пристрасті –
П’ють, захлинаючись, спраглі в мандрівках серця.
Їх не спинили у пошуках болі та відстані,
Тільки не знають – кінцева зупинка оця.
З мосту стрибаю у воду бурхливу взаємності:
Не самогубство – трима еластичний канат.
Я надберу у долоні любові й натхненності,
Щоб окропити вздовж річки окрилення сад.
Права на вибір не прошу – завжди його матиму.
Ним заміновую відступ. За мною не йди!
Зви це як хочеш: упертістю, дурістю, фатумом.
Не дозволяю наземно трапляти сюди.
Знову стою. Банджі-джампінг постійний виснажує.
Я не спинюся, хоч важко цю ношу нести.
Йдуть подорожні – оазою стануть насадження,
Зрошені щастям і болем кохання води.
Дай мені мочі – я ледве тримаюсь за поручень.
Часу до вибуху менше, і меншає сил.
Ти лиш чекаєш у річці з піраньями – боляче.
Знаю, впіймаєш, якщо не розкрию я крил.
Крила розправлю! Природою птаха наділена,
Та не у вись від вогню – я до тебе шугну.
Крапля остання ти саду квітучого втілення.
В серця свого віднесу тебе вічну весну...
Дай мені змогу побачити титри до сну.
Слово чи вислів виникає, а далі як понесе, і не знаєш, коли зупинишся. Ось дві секунди тому почула ТВішний....Заради смерті жити важко - знову щось крутиться, розтлумачується.
Дякую, Лєн!