я захлинаюсь
несказаними словами
невимовленими буквами
незімітованими звуками
а вибритий місяць
свинцевим ковадлом
вдавлює сирість в живіт
стискаю телефон
перемикаю пісню за піснею
щоб знайти потрібний настрій
так наче це перемкне життя
так наче це перемкне настрій
у серці перетиснутий дріт
світло екрана перефарбовує руки у синій
і я бачу кров у роті
бачу обман на вустах
бачу
як скручую собі голову
мов ляльці барбі
й викидаю в пісочницю
аби шматтям бавились діти
проковтнули дворові пси
я захлинаюсь
сирістю
й тягнусь уверх
у височини космосу
впиваюсь нігтями у штори
видераюсь але вони падають
течуть
нескінченним струменем тканини
і я
захлинаюсь
стискаються стіни
різко захлопують мене
мов складний диван
пашіє тіло
пітьма арештувала очі
і я відчуваю крові у роті
потім — світло
і я виповзаю, мов імаґо
з кокону тканини
дивлюсь на світло
те випалює мій колір
мої очі і кістки
білим
білим
білим екраном телефона
який я кидаю у стіну
і той з плюскотом тоне
тоне в глибинах стіни
що затоплюють кімнату
і я знову підношусь уверх
але свинцеве ковадло місяця
так невчасно топить мене
і я
захлинаюсь.
здається,
я ніколи не прокинусь
коли морфей покинув мене
залишився лише морфін.