У свого серденька я запитала:
"-Чому так сумно квилять журавлі,
коли у ключ до вирію ставали
серед осінньо-теплої пори?"
"- Не зрозумієш ти, допоки не полинеш
у синю вись, наздожинеш ключа."
І диво з див, лише від болю скрикнеш
бо поза плечі виростає два крила.
Уже біжу, вже відриваюсь,
по колу набираю висоту,
до простору небесного звикаюсь
і оглядаюся на землю на льоту.
Вже не лечу. Завмерла серед неба,
а серце каже:" -Ось, дивись!"
Там жовтень і осіння Феба
у веселковому танку зійшлись.
В одежах пишних, у вінках
стрічки розлітались барвисті,
річки блакитні по краях,
з-під каблуків - листки огнисті.
Вирує у шаленстві кольорів,
кружляє на парах батистом просинь,
співає серцем, що з душі, без слів,
ні з чим не порівнянна Осінь.
І крає душу птахи-журавля,
і серце розривається від болю,
що ними покинута оця краса,
і краю рідного не спита воля.
Тепер я знаю, серденько, не навмання,
чому так журно квилять птиці,
і сиві думи їхні вітер розганя
я вранці їх зчитаю з росяниці.
