(до Дня пам'яті жертв голодомору)
Знов день настав однаково голодний,
Як і попередні безкінечні дні.
Сидять у хаті хмурій і холодній,
Знесилені мовчать, немов німі.
Поворухнулась першою матуся,
Поволі встала , обійшла усіх.
Спинилась біля хворої бабусі -
- Щось кашель у старенької затих ?
Торкнулась рук. Холодні... Огрубілі...
На грудях навіть скласти сил знайшла.
А скільки вони житечка скосили!
А скільки вони тіста намісили ! -
Ці руки знали будні, мало знали свят.
" Голодною Вас Бог забрав до себе.
Відмучились в молитвах й каяттях.
Мені ж заради доньки жити треба,
Щоб якось врятувать її життя ".
... Став вечір. Дві в саду уже могили.
Над ними жінка ледве шепотить:
- Без тебе, доню, жити не під силу...
Мене до себе, мамо, заберіть..