Не знаю відповіді на всі свої питання.
Не знаю чому серце виривається з грудей.
Не знаю чому болить і ломить усе тіло.
І руки опускаються до долу, так низько і не вміло.
Ви скажете, що я людина безнадійна.
Ви скажете, що роблю все не так.
Ви бачили мої думки і мрії?
У тій душі, яка зашита сто раз нитками не в впопад.
Ви бачили ті слози, які лились як океан ночами?
А чули ви мої молитви, коли було так нестерпно погано?
Ні. Жалості не треба. Не смійте ви цього робити.
Коли прийду до вас у гості, просто не кажіть, як мені жити.
Не кажіть чому зробила так,
Може з чужих помилок, може й не хотіла я.
Так, так… Судіть, калічте, кричіть.
Під силу вам лиш говорити, а відчути, що в мені.
Що мені заважає по інакшому зробити.
Не знаю де дно мого серця, не знаю як б’ється воно ще.
А скільки топтали його і кидали.
Скільки брудних слів воно від вас в питало.
Та знаю лиш одне, не кине у біді тебе.
Коли ми всі живі, здорові - не смійте розкидатися людьми.
Бо ми на цьому світі гості, й не знає ні один із нас,
Наскільки ми надовго.
Ми можем втратити усе, коли втрачаємо своє.
Для серця рідне й дороге.
