Пішла від мене ти так скоро,
І я не встигла зрозуміть,
Що не побачу більше коло двору
Живу тебе, і обірвалось серце в мить.
Така вродлива і прекрасна,
Ти чарувала всіх навколо,
Витончена, ніжна й елегантна,
В тобі була моя опора.
Красу твою не зможу описати,
Бо ти була така одна,
Вродливою лише тебе назвати
Занадто мало; в душі незвідана журба.
Несправедлива доля нас згубила,
Не пощадивши в мене відняла
Частину серця, а в душі убила
Віру в щастя; добра стежина заросла.
Ти пішла… так порожньо й самотньо,
Так гірко стало, що нема тебе,
Хтось відправив у безодню
Тіло й душу, разом з ними і мене.
Кому тепер я подзвоню,
Контакт «мамусік» залишився,
Я більше не поговорю,
Не розкажу, коли приїду і хто вночі наснився.
Ти не спитаєш більше:
«Коли чекать тебе, доцюлю?
Чому ти приїзджати стала рідше?»
Не відповім: «Та дуже зайнята, мамусю…».
Злі вороги примусили страждати,
Прокляті заздрощі, смертельні побажання,
Попрошу тебе лиш пам’ятати,
Я передам для них від тебе привітання.
Ні ти, ні я, ніхто їх не осудить,
Та бачить Бог усе з небес,
Якщо без матері мене залишитися змусив,
Поставить на свої місця він все.
А я на цій землі зоставшись,
Збережу у пам’яті тебе на вік,
І долю, що по мені безжально потопталась,
Пробачу й піду далі у цей жорстокий «білий» світ.
ID:
777908
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 19.02.2018 13:18:06
© дата внесення змiн: 19.02.2018 13:18:06
автор: Svetkaleriia
Вкажіть причину вашої скарги
|