Соната падолисту
Доріжками-манівцями, засипаними падолистом, мандрує світом осінь у прозорій дощовій вуалі. В позолочений файдешин зодягнувся ліс. Листочки беріз, дубів та кленів тихо вальсують в урочистій тиші безмовності неба і землі.
Докурюють люльки опустілі поля. Синява висі час від часу озивається болючим «курли» журавлиних ключів, котре западає глибоко в душу, і від чого стає безшелесно боляче. Це мелодія прощання…Мелодія розлуки…Реп’яшок зачепився за пожухлу траву і здивовано витріщає очиці, роздивляючись доокіл, бо ж іще такий маленький. Він уперше вирушає у мандри. Мішура срібного павутиння оповила світ, а на ньому кришталем повисли тендітні крапельки роси.
Фантазійну сонату у тональності падолисту виграє на тоненьких струнах бабиного літа речистий вітер-вандрівець. Тиша ховає день у сповитку осені. Така незвичайна ця тиша: тривожно-болюча і водночас неповторно-бажана…Сольфеджує дощ. Сірими нитками-струнами єднає небозвід і землю.Серед поля дивно фахкотять калинові кетяги острівками радості серед осінньої задумливої зажури.
Ляпавицею простує день до вечора на тиху розмову. Лямівка лісу зодягається у фацелик із туману. І коли на дозірець стане окрайчик місяця у срібній фантині, ніч запалить сині свічі-зоряниці – на небі оживає фантасмагорія дива...Сірогриві хмари викочуються на видноколо, купаються у величному сяєві нічного світила. А за ними скільки око сягне – бескінечні простори Галактик, за якими ховається ще не розгадана таїна буття: Альфа і Омега– початок і кінець.
Доблійко-ранок, поклавши у тайстрину окрушину хлібця та дзбанок молока, готується зустріти сонце, і за руку із новим днем піти у світи, де сіверко-вітер жене розпатлані хмари понад перелісками та переярками, де невтомна завійниця в білій фалді сипле срібні зорі на плесо річки, де кужелиця снує мереживне нотне полотно із тонкого серпанку туманів, на якому відлунням золотопадолисту оживуть незбагненні гами мелодії осені, які тихо ляжуть на білий папір…
метафори
