Це був останній день зими. Пізній вечір. Оксана зійшла з потяга і попрямувала додому. Йшла центральною вулицею рідного міста. Зліва, обабіч дороги, стояли одноокі велети-ліхтарі. Одні з них світили синім, інші – жовтим світлом. Падав м’який пухнастий сніг. Він вкривав дорогу білим блискучим килимом, лоскотав жінці щоки і ніс, лягав на довгі чорні вії, гойдався на них, мов немовля в колисці чи бджілка на квітці. Жінка не противилась жодним діям цього грайливого, хоч і мініатюрного, пана. Чому? Бо він був білий, чистий, ніжний і сходив з небес. Вона йшла майже пустинною вулицею і слухала тишу. І вона, ця тиша, співала їй «Маленьку нічну серенаду» Вольфганга Амадея Моцарта. Оксані хотілося танцювати, у парі зі снігом – цим білооким, м’якотілим нічним диваком. І вона подумки танцювала. Чому такий настрій? Бо сьогодні він відізвався. Ні, ні, не сніг – ВІН, той кого вона носить ось уже четвертий рік у своєму серці, гладить щосекундисвоїми серцевими клапанами, живить теплою кров’ю артерій, цілує м’якими губами душі. Він нарешті сказав їй три заповітних слова, які вона так хотіла, але вже не надіялась почути. Ні, це не слова: «Я тебе кохаю!» Але і не менш вартісні. Він сказав сьогодні Оксані: «Ти моя муза!» Бути музою для когось – це теж важливо і почесно, а тим паче для такого чоловіка, як ВІН. Тому їй сьогодні так весело крокується о півночі. Місто це розуміє – її рідне місто. Воно звабницьки підморгує жінці ліхтарями, співає тишею, гостить сніжинками, запрошує до танцю під «Маленьку нічну серенаду» Вольфганга Амадея Моцарта.
Дякую.
