Капітан напівсивий із піратської саги…
В грудях б`ється не серце, а уламок від шпаги,
Пам`ять наче каміння, скель базальтових в морі,
Що фундаментом були, десь у древній Гоморрі.
Якщо світло космічне хоч на мить в небі зникне,
Вічну тишу небесну крик мій відчаю здвигне,
Може я й розгадаю вікову таємницю,
Моє серце для чого, ти сховала в скарбницю.
Тихо з розуму сходжу мимоволі без тебе,
Все частіше шукаю зірок розсип на небі,
Аби знов по молитві, в темну ніч докоряти,
Вищим силам небесним, що запрошують спати.
Лиш примружу я очі…Пропливе білий лотос,
Безсоромність відносин, почуттів цілий космос,
Запах тіла зі мною, голос в`ївся назавжди,
Та піднімуться вії…Всі ці мрії несправжні.
Обростає уламок шпаги м`язами трохи,
Час від часу, від нього, струмок тягнеться крові,
Проживу, перетерплю, й не таке я вже бачив…
Аби гріх цей любові, Бог мені лиш пробачив.
Це космічне кохання, міжпланетні стосунки,
На молекули пристрасть і кометами рухи,
Поцілунок єлейний у священних обіймах,
Галактична, всесвітня, неземна моя…Відьма.
