Я часто бачив, як кервавила із вени,
Душа, у озеро синіючих долонь,
Зшивали янголи, як молитвами, нерви,
І піт холодний витирали з блідих скронь…
Приречено в нічних калюжах плавав Місяць,
Та в колах з листям, символічно потопав,
І лиш примхливий час, не дивлячись на відстань,
Людські страждання в торбу вічності збирав!
Впадало в кому, задихаючись, кохання,
Знов хтось розгублений тиранив свою плоть,
Сумлінний янгол тільки, до самого рання,
Стирав крилом із рани, ледь засохлу кров.
В перині ночі, сині хмари засинали
І вітер втомлений у ніг світил дрімав,
Та люди грішні, вперто, віру знов втрачали,
Від нерозділених душевних своїх гам…
Втікала вічність у минуле мов примара,
І серця стукіт розчинявся в метушні,
Сумна там плакала душа, бо ще не знала,
Де їй шукати шлях у вічній боротьбі.
Розбиті долі й нерозділені кохання,
Вже стільки гострих лез відчули на собі,
Я бачив душі друзів, сповнені страждання…
А прагнув щастя так побачити в душі.
