Везде звучит беда, а душа смеётся,
в неё с чёрных туч злость приливает.
И мой ум от несчастья не ужаснётся,
только с удвоенной силой закипает.
В такие дни всякую страшную кару-
я пересекаю с открытым забралом.
Сама бросаюсь под взрывы и обвалы,
облака, тёмные от свинца. Мне мало.
Огонь разгорается. Нечем потушить.
Кончилась игра. Нечем заполнить время.
И остаётся только – у жизни просить
приюта одиночеству. Тяжко бремя.
Сколько раз зарекалась в него вернуться.
Покинут все. Забыться. На дне уснуть бы…
14.04.18 г.
Сонет 10
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783992
Надія Медведовська
Скрізь чуєш лихо – а душа сміється,
Їй з чорних хмар цих тільки б пити й пить.
І розум від нещастя не вжахнеться,
А силою новою закипить.
В цей день – усяку, найстрашнішу кару –
З відкритим зустрічатимеш лицем,
Сам кинешся під вибухи, під хмари,
Напоєні отруєним свинцем.
Вогонь палає – нічим загасити,
Скінчилась гра – та нікуди піти,
І тільки залишається просити
Останнього притулку в самоти, –
Куди вже зарікався повернутись.
Покинуть все…спочить на дні…забутись…
23.04.18 г.
