Восьма поема
Вождь гуртним не бува.
І як булькає мрево –
першим чує не він,
а поет.
Далі дзін.
Далі дзвін
і дерева.
*
Багатенькі презирством
закінчили, я бачу.
І. Шевчук
1
мій глибинний мій порух –
і горизонту щілина.
не щем –
донакочую з неба і моря
вали розкриття.
біля зламів вашого часу
скипить мілководдя шельфу.
і осяде сердець життя.
ява сходить себе смакувати
собі вся
солодка
як помилка генія.
світ передімною витік.
в бруді од
хтось піді мною ще сміявсь і
бобравсь.
покривши дзеркало останніх
мертвих вод
летючий мій викривлюється образ.
я хвилі рухаю.
у хвилях чую вас.
що значить унизу
хвалити і карати?
ясно знімається
у вічність з хвиль алмаз –
сліпучі вічності карати.
2
Нехай сяє низам.
Повертаюсь забруднений
відмолююсь у власних
вершин
навмання.
Скільки днів
мені вирвано очі.
Не бачу залишену ниву.
Навіть за це
нікого й навіщо бити
громом і гнівом.
Цю історію знаю.
І спускання потягне
легені.
І розтягнеться небо.
Розпливуться унадливі
міти.
Н е п і д х о д ь т е.
З цієї миті
я знаю
скільки ви маєте совісті
і що почали розуміти.
3
Аромати хмарин зісковзують з рук,
з мого тіла.
Встало в сонце билля.
Сокіл випив ландшафт.
В небі стати – у полі на голосі
стати.
Бог літа,
піднімається вільно душа,
щоб літати.
Якби д у х не літав,
місто це не воскресло б.
Земні злаки стоять
рівні в полі. І добрі.
Сокіл випив з небес.
Сокіл виплив за обрій.
Гість іде.
І для нього наносить у чашу
кольорова корона
поліна людей.
Лоскіт йде.
Як по трепеті чистих жінок
чужак часу.
Бульбашки слів
пускаються
з-під луски міста.
Смітить негеніальність.
Лоскочеться поперед рабством.
В о р у х н у л и с я жовна
небес.
Почали і заграли.
Ця година – і скрутить усіх,
всіх –
і память
на зуби складуть мінералам.
Пухирі налипають.
І невидимі пхають на згин.
Слова і слова,
слова, слова –
й нічого.
Волога мучиться.
І хахіт речовин
зїдає музику,
І гірше чути Бога.
Повторень
дим, як випар
в час ножа.
І ніж піднявсь.
І він мене не знає.
Я знаю, як ударами плаща
Свічки прекрасних
всіх бажань позадуває.
Життя.
Як видуває вільний дар.
Все ближче самодержної дороги.
Все яскравіш святих небес нектар.
Все більше Божество.
Все краща вбогість.
Співаю я. Співаю я. Співаю я.
Співає Бог.
Боїться мвіт. Світ утікає.
Співаю я.
По долу течія.
Співаю.
За тваринною святая.
Який наївний на долоні світ!
Не знає, що чека на кожну душу.
Я той, хто переможе переможців,
ні разу до таких не доторкнувшись.
Тепер я – кожен,
в кожному.
Я йду.
Тепер я ближче
ближньої людини.
Загине все –
мій не загине дух.
Загине світ – Боже не згине.
І Бог не йшов
в маленькі ротики.
І обівють страшні в’юночки горя.
У світу дух весь не такий,
щоб жити у житті зі мною поряд.
Калікуватий підліток-світ
перешарпується
на життя незворушної вроди.
Світу бусинки війн –
це хлопяцтво, неловкість
у шкоді.
Дух в серцях
з материками небесних засівів
головою підняв. Крок ступивши,
Зроблю легкі кроки.
Так. Без жодного
співу зійшовши над спокій.
Я безсмертя приніс.
В мені
уверх
продирається
слово
і якщо
його
кину –
то світ перекинеться.
Мені не до холуйства.
Яким міг би бути світ,
пришпилений поглядом мого духу.
Ось
впирають в лопатки Богу
м’які міста
видихів. І за мною ідуть.
Як артисти тримається
все, що на небо вже нині втекло.
Світло йде.
В світлі танок до тіла.
Якби в тверді
надумало зважитись зло,
небо не засиніло б.
Йде мій дух.
Нагортаю крилом вузькі
дзьобики світла наземних геніїв.
А не стане –
не стану.
Краще втягує ліс
й викидає у поле – із зябрів
пластинкових окраїн.
Поезія гола, як жінка, й без
переднього краю. Кожен ряд
хоче першим, в край незримий
ввійде – тільки скрик
і мовчання.
Плач за генієм – плач за любов’ю.
Прийшовши, вони пожаліли
себе.
Р а д і с т ь. Ти т а к в і д д а л е н а, т а к, щ о
т е б е щ е н е м а:
я з в е р н у с я з м о г о о к е а н у –
(Р а д і с т ь. Т и т а к в і д д а л е н а, щ о
н е н і м а) –
я к д о Б о ж е с т в е н н о ї К о х а н о ї.
Не дивіться на квіти:
воля дивиться з квітів.
Шевчук повинен один добувати ще й
найпростішу правду: крім Бога, нікого
поставити біля сховів.
Ц е м і й л о б,
ц е в и с к а к у ю т ь п р о т у б е р а н ц і н а н і м,
а в в і й ш л а б Т и в е л и к о о к а с п р о с о н н я –
н а д Т о б о ю к о р о н о ю л о п н у в б и н і м б,
я к в о л о с с я н а п р о т и с о н ц я.
Слава – це захворювання.
Останнє, за що почіпляються.
Дякую горам Паміру,
що не спускали мене міркувати.
Я відкрив би їм вії душі,
якби в розписі
щезнув їх фон найшляхетніший.
Т и м о в к в і т к а:
н е ч у ю щ е н а в і т ь д у м о к,
д у х п і д х о д и т ь – я з н а ю в ж е х т о,
Т и м а й ж е в п и р а є ш у г р у д и
п е л ю с т к и Т в о ї х р а й д у г.
Линуть джерельцями квіти.
Тло над грунтом пружне.
В склі тримають – в склі! – ось що:
скільки потрібно для вічності
на якій-небудь сходинці розпаду?
Світ людей –
для гасіння геніїв,
хто ж мені
поспішить щось сказати!
Ха, ха. ха!
Де я був, коли інше вершив?
Я це передивлюся: ще дійсно не бачив,
як в століттях стягали перших.
Ха, ха. ха!
Всесвіт – золотисте волосся
дехто спить на червоному
й чорному бархаті.
вибухає –
тяжіє чи легшає кров?
і від серця – кола
як співатиме зірка
у серці
забувши у кольорі чорну аорту
і гілку.
1984, Київ
