Із самої юності не по мені галасливі співзвуччя світу
Із самої юності не по мені галасливі співзвуччя світу.
Зате від народження серце приймає і гір і степів простоту.
Потрапив я помилково у пилом життя покриті мережі,
у суєту їх мирську - мені було тридцять тоді.
І птах у неволі затужить по старому лісу.
І риба у греблі усе пам’ятає свій рідний струмок.
І грунт розорав я далеких південних околиць.
Немудрому прагненню вірний своєму,
вернувсь до полів і садів.
Садиба моя десять му або може більше трохи.
Хата, вкрита соломою, вісім-девять покоїв вмістить.
Верба у сусідстві із в’язом на дах тінь свою відкидають.
Персик з сливою поруч вхід закривають мені.
А десь-то у далях туманних втопають поселення мирні.
М'якою тьмяною завісою в них розстеляється дим.
Голосно бреше собака в глибинах провулка глухого.
Півень виспівує лунко посеред туту гілок.
А у дворі, як і в хаті, ані пилинки від світу що зовні.
Світлиць порожнеча оберігає мій тихий спокій.
Як довго, проте, прожив в'язнем я в замкненій клітці
і лише тепер, назад, до свободи прийшов.