Ми були вдвох, лиш я і моя доля.
Тернистий шлях збивав обох нас з ніг.
Хотілося упасти серед поля.
Та мрія була впасти за поріг.
Дійти свій шлях, цей швидкоплинний струмінь,
Провчити все, що досі не зумів.
Стягнути всіх потрібних у свій курінь
І скласти мудрість визначних умів.
Забити цвях туди, де конче треба.
Зкришити сум на попіл і змести.
Мені, як птаху вже замало неба,
Я хочу далі, вище ще рости.
За вік короткий стільки треба знати,
За мить куценьку, стільки полюбить.
Засунути в кишеню всі Карпати,
І Чорне море в серце перелить.
Та ми лиш вдвох, лиш я і моя доля.
У ній краї, знайомства і думки.
Кожній людині необхідна воля,
Та світ лиш пропонує соловки.
