Світлій пам'яті Віри Хоминської
Кленовим листом щедро сипле осінь
На срібну стежку у моїм саду.
Я по багрянім листі в чисту просинь,
В країну спогадів про тебе тихо йду.
Мені назустріч очі твої чисті,
Бездонна їх іскриста глибина.
Своїм теплом і щирістю так ніжно
Мене й сьогодні мовби обніма.
Мені з тих днів далеких,незабутніх,
Свої натруджені ти простягаєш руки.
Вони і досі пахнуть ніжноквітом,
З нового урожаю теплим хлібом.
І мене обнімають сонячно і світло
Через роки,що прожили без тебе.
І щедро сипле срібнолика осінь
На світлу пам'ять запізнілі квіти
Любові і печалі мого серця,
Що їх тобі уже не оцінити.
Бо вже тобі серпом не жати жита,
Не струшувать ранкові роси в пшеницях,
Не слухати,як в небі дзвонить жайвір-
Мого дитинства срібний диво-птах.
Твоє обличчя не зігріти сонцю,
Не гратись вітру у твоїй косі,
Рукам твоїм не пестити онуків,
Очам не дивуватися красі...
Не з нами ти,найближча і далека,
З тобою ми,але не знами ти...
Коли вертаєм в золоте дитинство,
Нас зустрічає ненько за селом.
А яблуня твоя в саду,матусю,
Неначе птах з пораненим крилом
Так сумовито вітами колише
І ронить листя золотим дощем.
Несе із нами крізь роки без тебе
Любов і ніжність,і сердечний щем...
