Привіт святий, зело!
Зело небесних коромисл!
Абхазіє небес, над стрімчаками вис...
світло й тепло б мені,
світле тепло...
Скрізь вдома я:
а нудять –
чи то має смисл?
а чи оте ще має смисл?
Більш виявляється –
й все має смисл...
Не маю й крихітки
на вік вперед відомого!
Одна троїчність,
одна ця героїчність –
любов Христова!
Вай, вай!
а любов це...
вай, вай! бо любов це...
вай... ов-ва...
Але – скрізь – вдома!
Любов – це героїчність...
і вона вся Христова...
дайте хоч склянку,
в горців я?
дайте від серця – Ігорцю!
Друзі! –я на вас схожий,
а всі ми – на гори...
Що все, Христе, без Тебе? –
без найвершиннішого в Небі?!..
Ось дивлюсь, внизу
є газети:
не світять чомусь портрети...
Згадаймо небесний потяг! –
вирвімо подив із споду:
згадаймо хоч перші ноти
із Гайдна... заплачу
за гірним. Бог його благослови,
господар –
серце, серце – вперше мене бачить...
я ж його розхвилюю:
гість – і плаче!..
Христів Дух – гірний...
це безумовне як віра...
всі світила – по вірі гірні...
чому ж плачем у геніальному вірші
Всевишньому?
Він тікав
аж до зір, в небо, від
влади і слави – щоб не взять...
Дух молитвами
оновлював в гірнє –
на горах!
Знав –
як не повіє Благодать...
ніщо, пізніше, нікому і не говорить!
Він – Слово, та – люди ледачі:
про це плакали великі у музиці
в е л и к и м
Божественним плачем!..
Розкидав вогонь віри,
просив тільки віри,
Він виплакав для нас Проповідь
Нагірну!
І на дереві сухім, повище! –
аби прозріли –
і зазеленіли!..
щоб на хресті високім
роздивлялись –
серцем бачили!..
А тут: портрети
видірявлені...в пропащість...
Зтемнення в гріховну нездарну повість!
...Є совість.
Чую, є совість.
Взялась со-вість.
24.03.2008
