Чи розумієте, як незвично промовляти уголос свої думки, коли звик до того, що вони завжди залишаються у твоїй голові? Таке химерне відчуття... І знаєте, у цих озвучених думках втрачається більша частина їхньої чарівливості та значущості для тебе. Не дізнаєшся, чи зрозумів співрозмовник хоча б наполовину вагу твоїх переживань. Мабуть, краще взагалі мовчати, аніж говорити, коли ніхто не слухає. Проте, хочеш чього чи ні, знайшовши схожу на себе людину, маєш промовляти деякі банальні речі.
- Знаєш... - я затнулася на мить, підшукуючи слова. Варіанти "Ти - перший, з ким я дивлюся на Місяць" або "Ти - перший, з ким я можу так просто сидіти на підвіконні й споглядати зірки" не підійшли, тому я просто сказала:
- Ти - найперший.
Я не знала, яким тоном потрібно казати такі слова, тому промовила це пошепки.
Унизу щось зашурхотіло, і я мимоволі злякалася, що якийсь сторонній міг почути моє зізнання. Добре, що хоч пошепки сказала.
Я побачила, як зблиснули твої очі й трохи здивовано піднялися брови на срібному обличчі.
- Справді? - це була приємна здивованість, дрібка самовдоволення та вдячність, мабуть, за те, що я можу тебе зрозуміти. Вітер смикнув пасмо волосся на твоє чоло. - Чого ж ти чекала?
Я заткнула пасмо за вухо, де йому слід бути.
- Хтозна... Якось однаково було. Думала, що все ще попереду. Або дуже перебірлива була, - навмисно байдужим тоном сказала я й сумно усміхнулась.
- А я чомусь думав, що навпаки... Ти завжди ходила така щаслива... наче була закохана в когось.
Я здвигнула плечима.
- Хіба що у Місяць.
Схилила голову на твоє плече, коли ти хотів був ще щось спитати, і сказала:
- Так тепло.
Ми провели поглядом неяскравий супутник, що неквапом котився орбітою. Відчуття якоїсь цілісносі не полишало нас. Таке відчуття з'являлося у мене досі, коли я просто стояла під квітучою яблунею навесні та вдихала аромати цього свята життя. Коли чиста білизна пелюсток змішувалася із п'янким, аж занадто солодким, медовим запахом квіток і гудінням бджіл. І почуття Краси полонило кожну частинку мого тіла. Я зникала з усіх реєстраційних карток та довідок і губилася посеред густої та в'язкої, тої цілісності. Зникала для всього світу.
Так і зараз. Ми зникли. Втопилися у океані срібла та чорних тіней. У діамантовому дощі крихітних пилинок, що заходили у наші ніздрі й задурманювали почуття.
- Збудуймо гойдалку, - наче спросоння мовила я.
- Небесну гойдалку? - ти не розплющив очей.
- Угу.
- А яким кольором пофарбуємо?
- Кольором твоїх очей.
- Я не знаю точно, якого кольору мої очі, - ти аж пожвавів.
- Я тобі розповім, - я замислилась. - Пам'ятаєш, як у травні на світанку над обрієм збираються малесенькі персикові хмари? А одразу ж над цими хмарками - таке прозоре кришталеве небо. Ось потрібний нам колір... Е-ем, теплий відтінок кришталево-голубого. Це твої очі на сонці, - я насупила брови, уявно оцінюючи описаний колір, наче художник, що прискіпливо придивляється до щойно намальованої картини.
Ти примружив очі й завмер, дивлячись кудись угору й вправо, й спробував собі уявити теплий відтінок кришталево-голубого. Через мить подивився на мене великими очима й сказав:
- Гарно!
- Хе, - я вдоволено усміхнулась, - це гарні в тебе очі.
- Стривай-но, - в тебе був такий вигляд, наче тобі кинули виклик. - Зараз я опишу твої очі.
Ти озирнувся навколо в пошуках потрібної барви, звів очі на небо й переможно вигукнув:
- Ось, знайшов! Такий загадковий, бачиш, прямо навколо Місяця, світло-сіро-синій, але не холодний, а саме той, загадковий.
Ти захоплено переводив погляд то на Місяць, то на мої очі, порівнюючи.
Я сказала, здивувавшись:
- Ніколи би не подумала, що мої очі мають колір неба, освітленого Місяцем! - проте була задоволена таким компліментом.
- Ну, що є, того не віднімеш, - сказав, і задивився на мою барву. А я задивилась на твою.
Цікаво, який колір вийде, якщо змішати теплий відтінок кришталево-голубого й загадковий світло-сіро-синій? Ми знову зникли.
Зліва від нас поступово матеріалізувався світанок. Десь з'являлися перші люди. Розвіювався досвітній туман. Треба прокидатися і ворушитися, бо чекають справи і метушня. Ми почали знімати один з одного залишки срібних сновидінь та марень по ниточці, розкривали очі та потягувалися, позіхали прозорим ранковим золотом. Хм, так незвично й цікаво: вже не самі.
ID:
775400
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Любовна та інтимна лірика
дата надходження: 06.02.2018 04:40:47
© дата внесення змiн: 01.05.2023 12:53:39
автор: Олена Грикун
Вкажіть причину вашої скарги
|
