-Україно! Моя нене!
Що з тобою стало?
Молодую, квітучую
в кайдани cкували.
Ти ж вродлива, як калина,
добра господиня та
затягнула хмара чорна
твоє личко біле,
Одежина помарніла,
латами зашита.
Де ж твої принади люба,
куди їх поділа?!
- Сумно тепер, діти мої,
за вас ''нерозумних'',
я вам дала все доволі,
а ви - нещасливі.
Вишивала моїм діткам
золотом та сріблом одежину,
щоб гарненько в у цім краї жити,
простилала вам доріжку
на щастя квітками,
прикрашала небо чисте
ясними зірками.
Напувала вас рідненькі
з джерела водою,
мила ваші ніжки босі
теплою росою.
Нині в мене вже дорослі
мої голуб'ята,
розлетілися по світу,
як сиротенята.
А до мене прилітають
з чужини ворони,
розривають в шматки серце
та й кидають долі.
Я не плачу мої дітки -
виплакала очі,
бо для мене, що не день
то тяжкі темні ночі.
Пригорніть до свого серця,
любі янголята!
Хоч зігрію свою душу
в теплих рученятах.
Мені треба небагато,
для того, щоб жити
так як я люблю й ціную,
навчіться робити.
22.12.2017 р.
Ой швидше б нам чорну хмару мітлою погнати
