Над Донецьком сонце сходить,
світає поволі,
вітер хмари підганяє,
тополю хитає.
“Ой, чого же, тополино,
серед поля стала,
чи ворожа тебе куля
вночі не дістала?”
“Ой, дістала мене куля,
ще й осколок граду,
зачепило стовбур, гілля,
посікло відразу.”
“Чого плачеш, тополино,
дерев’яним соком,
чи ж болять у тебе рани
і печуть осколки?”
“Мої рани не боліли,
тільки заважали,
наді мною й усім світом
янголи літали.”
“Чом до тебе, тополино,
янголи літали
і чи тебе, тонкостанна,
в полі рятували?”
“Не до мене прилітали
янголи пресвітлі,
не до мене прибігали
зелені привітні.
Біля стовбура ще мого
упав лиш хлопчина,
летіла до нього й бігла
янгольська личина.
То до нього позбігались
та й іще летіли,
його вони рятувати
для життя хотіли.”
“А чи його забирали
янголи, тополе?”
“Захистили і врятували
щоби був здоровий.
Щоб здоровий воїн був,
його врятувати,
бо хлопчина захищає
Україну-матір!”
13.12.2017.
Світлина із інтернету.