Буває, городяни лають дощ
За те що зверху шамкотить чи стюжить.
Та й унизу долівка вулиць, площ
Підсовує непрохано калюжі.
А в мене знов, коли вода з небес,
Перед очима оживає поле.
І не важливо в колосках чи голе,
Бо дощ – немовби ключик до чудес.
Для поля він – не нижче божества,
Хай злива це чи скромний дар туману.
Дощу не треба тільки у жнива,
А так завжди він справді ніби – манна.
А як нема його, як довго ждуть,
Як сподівання сиплються на друзки,
Він раптом прийде, відведе біду,
І перші краплі зазвучать, як музика.
І кожен усміхнеться хоч-не-хоч
Насупленим, таким жаданим хмарам!
Тоді і в місті славитимуть дощ.
Та ще, як це не дощик, а – дощара!
