Мене звуть Мачо. Що означає це слово я не дуже розумію, та люди сміються, коли чують моє прізвисько. Моя Хазяйка каже, що коли завела мене, то дивилася якісь серіали про мачо. Так, так, Хазяйка, бо я – Собака. Це я теж зрозумів не одразу, а і з розмов тих двоногих друзів, що відомі як люди. Хоча не всі вони були приязними до мене. Але про все по порядку. От зараз доїм кашу. Не дуже смачна їжа, але краще, ніж борщ, та ще й прокислий. Господиня зайнята і їй ніколи часто годувати старого сторожа.
Своє дитинство я не пам’ятаю, лише з того часу, коли опинився у дворі в Хазяйки. До дому вона мені ніколи не пускала, як і котів, що жили в неї. Тоді я зрозумів, що лише люди мають право жити в домах, та і взагалі, що вони відрізняються від нас, тварин. Деякі лагідні, деякі байдужі, а є і злі, що завдають болю. Спочатку я бігав де хотів, а потім мене посадили на ланцюг. І не передати ніяким гавканням, який мене охопив сум. Сусіди і гості скаржилися на моє сумне виття. Але, що я міг вдіяти?!
Згодом я почав звикати. Крізь штахетини забору видно вулицю і там завжди діється щось цікаве: бігають коти та інші собаки, сновигають перехожі, інколи гуркотять машини. Оті машини я страх як не люблю, як і пихатих псів, що ходять на повідку з господарями і дивляться на нас, прикутих до будок, так зневажливо, наче вони справжні королі. Всі ми, бранці, скажено гавкаємо на них і ладні роздерти на шматки, та наші ланцюги, мотузки, нитки не пускають нас…
От мої бродячі побратими зовсім не такі. Одного разу мені пощастило втекти, ланцюжок перетерся і я перегриз частину забору. Спершу «влитися» у стаю було важко, але коли ватажок прийняв мене, почалося таке веселе життя. Наша банда ганяла інші собачі зграї і досхочу наїдалася на смітнику смачними рештками, бігала за велосипедистами і автобусами, спала на росяній траві вранці і теж дражнила тих собак, що прикуті біля осель. У мені навіть була подружка дуже схожа на болонку.
Та потім я побачив приятеля моєї Хазяйки і мої звички взяли гору над потягом до свободи. Я побіг аби привітатися з ним, покрутити хвостиком, плигнути на коліна, а він посадив мене до свого авто і привіз додому. Спершу я зрадів, та Хазяйка знову прикула мене і цього разу набагато міцніше, а потім іще міцніше. Жартувала, що на 14 лютого, тобто День Закоханих подарувала мені надійний ланцюг. А він такі і справді товстий, багато весен минуло, і він не стерся. І дерево у заборі наче стало твердішим.
Ось, хтось наближається! Це сусіди навпроти – приємні люди, завжди дають мені смачненьке і похитують сумно головою, коли бачать мою порожню мисочку. Не так як ті, праворуч, що кажуть нібито я багато гавкаю та лають мене. Отак би і вхопив їх за литки, хоча я й не злий собака. Тільки не люблю машини, велосипеди і тих чванливих задавак на повідку.
От і під’їв кісточок та ще і з м’ясцем. Погрію і свої старечі кістки на сонечку. Подрімаю, пригадаю минуле. Раніше мене приваблювали мандри, зірки та місяць непокоїли вночі і я часто вив, дивлячись на них. А тепер і байдуже. Кажуть, я старий. Хазяйка навіть заводила нове цуценя на заміну мені. Цікаво навіщо? Говорили, що я скоро помру. А що значить вмерти? Ох, і кумедне було те цуценя, але непосидюче, не давало спати. Його віддали кудись в село, бо заважало своїм скавулінням. А я ще досі тут. І ті самі картини бачу щодня: двір, трохи дороги, клапоть неба…
О, що це! Знайомі кроки. Та це ж Хазяйка, Хазяйка, Хазяйка! Я заснув і не чув, що вона повернулася. Це найрадісніший момент дня. Люблю її, і запахи, що йдуть від неї, і рухи тіла, і хрипкий голос, і навіть той дивний дим, що вона випускає інколи з рота, тримаючи тонку паличку. Дарма пліткують, що вона погано поводиться зі мною, це все неправда. І мої безпритульні побратими помиляються - краще все ж таки мати господаря.
Зараз вона дасть мені їжу та водички. Ні, ще не дала, ну то дасть пізніше. Я ж бо важливий для неї, я оберігаю її від всіх ворогів та злодіїв, дарма, що маленький, та сміливий і сильний, дарма що старий, та відданий.
Нічого не дала: порозмовляла по телефону, випила щось із склянки і лягла відпочивати. Ну, нічого, завтра вранці точно щось дасть. Зараз літо, можна триматися. От взимку то кепсько без вечері, важко пережити морозну ніч у будочці з картону. Шкода, що не маю довгої шерсті, як оті кудлаті пси.
Ось і зорі з’явилися на небі. Може погавкати на них? Ні, чомусь не хочеться. Тягне поспати, а я ж хотів розповісти свою історію. Та власне яку саме, вже і не пам’ятаю. А Хазяйка в мене все одно – найкраща в світі.
ID:
803914
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.08.2018 14:59:25
© дата внесення змiн: 21.08.2018 14:59:25
автор: Ольга Білицька
Вкажіть причину вашої скарги
|
