Венеро, руки ніжні твої,
Лишилась ти, хоча не стало
Всіх міфів, що доби німої,
А серед нас лиш ти постала.
Я знаю те, що ти - людина,
Але все ж як безбожно й грішно,
Від тебе у молочну днину,
Так погляд відвернуть невтішно.
Розтягую я мить віками,
Як не знайшла ти свій Едем?
Як бачу - твердну в білий камінь,
Немов з палаючим вогнем.
Сказати можеш: "Це кумедно",
Але тут зайві будуть рамки,
Немов волосся твоє - небо,
Закутане в опівдні хмарки.
Чужий для тебе, я це знаю,
Та перед серцем- не німий,
Як гляну в очі - в глиб пірнаю
Такий небесний, хоч не мій.
Довкола бачу, скрізь-усюди,
Твій милий і величний стан,
І сердце рветься поза груди,
То зайвий я, чи я не сам?
Богиня чи людина ти?
Хтось влучно описати зміг,
Твої я бачу тут сліди -
На серці тане в мене сніг.
