Йшов другий місяць літа. Восьмирічна Марічка гуляла зі своєю однокласницею Зоряною у дворі. Раптом позад себе вона почула голосне гавкання. Повернулася й побачила біля дворового пса.
- Чого гарчиш? – спитала його.
Той ніяк не відреагував на Марійчине запитання, продовжував грізно гавкати.
Марічка підійшла ближче і побачила, на кого гавкає пес – на кошеня, що сховалося під сходами. Воно звилося в клубок і не знало, що йому робити. У великих блакитно-сірих очах кота завмер переляк. Коли він побачив Марічку, сказав їй пошепки:
- Врятуй мене, дівчинко. Будь ласка.
Марічка рішуче підійшла до кривдника:
- Ану відійди, псюро, від кошеняти, бо покличу тата і той тебе більше не підпустить до нашого двору.
Пес витріщився на Марічку.
- Гав! Гав! – вишкірив зуби. – Хочеш, щоб я на тебе свою лють перекинув?
- Не боюсь я тебе! Відійди, кажу. Я не одна у дворі, глянь вліво, там подруга моя стоїть. Отримаєш від нас на горіхи, як не послухаєш.
- Так! – крикнула Зоряна, наблизившись.
Пес кілька секунд думав, а тоді потихеньку став віддалятися від місця, де стояв, ліг собі біля лавки і став спостерігати за тим, що буде далі. Марічка витягнула котика з-під сходів. Він був легенький, мов пір’їнка, хоч мав, певно, вже зо три місяці, бо довгеньким був, й тремтів від страху.
- Не бійся, - мовила Марічка. - Я тобі кривди не заподію. Зараз занесу тебе до своєї квартири і чимось нагодую.
- Візьмеш його до себе? – запитала Зоряна.
- Так. Бо пес не залишить його в спокою. А він дивись, який – малий, худий і, мабуть, дуже голодний, тремтить, як осикова гілка.
- М’яв! – мовив кіт. – Так, я голодний, і навіть дуже. Забери мене, дівчинко, нагодуй. Буду дуже тобі вдячний.
- А мама не буде на тебе, Марічко, сварити через цього безхатька? – поцікавилась подружка.
- Не знаю. Зараз побачу.
Принесла дівчинка скарб, який знайшла під сходами, додому.
- Де ти його взяла? – спитала ненька, коли побачила котячий клубок не першої чистоти в руках доньки.
- У дворі.
- Віднеси назад.
Марічка голосно заплакала.
- Чого ти?
- Його… , - проскиглила, – його… пес дворовий хотів загризти. Якби я не відігнала того злого собацюру, то таки загриз би. А він… ще такий маленький і без мами. У дворі йому залишатися небезпечно. Давай його залишимо в себе, матусю. Прошу тебе!
Дівчинка почала голосно плакати, котик жалісно й тонко нявчати. Мамі не залишалось нічого білше, як сказати:
- Гаразд. Хай залишається. Я його викупаю, але ти будеш сама за ним доглядати – годувати, виводити на прогулянку, забирати з двору, змінювати йому насип в туалетному лотку.
- Звичайно буду. Дякую, мамочко!
Мама викупала кота в тазі. Поки Марічка сушила його, закутавши в рушник, пішла до ветаптеки, купила в ній краплі від бліх, ошийник, а в супермаркеті – корм та туалет для котяти. Коли хвостатий найденник був нагодований, вимитий і пролікований, то, помурчавши кілька хвилин, заснув на старому маминому шалику в кутку Марійчиної кімнати. Спав довго, майже добу. Мабуть, був втомлений вулицею і страшними пригодами. Коли ж пробудився, привітався з Марічкою. Дівчинка назвала кота Максом. Та це був не хлопчик, як виявилось згодом, а дівчинка. Тому прийшлося тварині змінити кличку. Так Макс став Максою, а згодом Масьою. Спинка у Масі була тигрова, лапки теж, хіба на кінчиках білі, ніби черевички взув, і грудки білі, мовби жабо на них начепив. Марічка одразу полюбила кішку, а кішка її – стрічала зі школи, проводжала до неї, сиділа на колінах своєї малої господарки, коли та вчила уроки. Мама теж полюбила Масю, але злилась на на неї, коли вона інколи робила сюрпризи їй: лишала калюжу зі сечі в якійсь частині хати – під дверима, наприклад, чи під ліжком. Неньці доводилось довго вимивати місце, де киця спорожнила свій міхур, щоб звільнити його від неприємного запаху.
Марічка пояснювала киці, що так не слід робити, але Мася все-одно час від часу робила шкоду. Може, тому, що мама сварила на неї? Хто зна.
Коли киця прожила місяць у квартирі Марічки, підросла й збільшила свою вагу вдвічі, до них приїхала бабуся зі села. Привезла молоко, сир, сметану. Марічка найперше Масі сиру накидала в мисочку.
- Ще й сама не спробувала, - сказала бабця, а вже кота взятого з вулиці годуєш?
- Та ти, подивись, як він наминає сир. Подобається йому він, бабцю.
- Ще б не подобався! Натур-продукт! Тільки ж я тобі та твоїм батькам привезла сир, а не котові.
- Він теж член родини.
- Добрий член! Хіба шкоду робить. Мама вже все мені розповіла. І навіщо кота тримати в квартирі? Інша справа, коли живеш у своєму домі, де є власне подвір’я, де кіт увесь день може бігати та ще й користь приносити – мишей ловити.
- Я його люблю, бабусю, а він любить мене. Хіба цього мало?
- Не знаю.
- Так ото ж.
Коли прийшла ніч і всі пішли спати, кіт заснув на ліжку біля Марічки. Вночі він пзбудився, почув, як бабця стогнала за стіною. Просунув тіло до її кімнати через ледь прочинені двері, зрозумів, що з бабцею щось не те. Виліз на неї, пройшовся по грудях, наче робив діагностику, а тоді став голосити:
- Хто-небудь, біжіть сюди! У бабці серце зупиняється! М’яв! М’яв! М’яв!
Але ніхто не почув його тонкого писклявого голосу. Всі міцно спали, бо пізно лягли, з бабцею довго спілкувалися. «Що ж робити?» - думав кіт. Ліг він на хвилинку бабці на груди, зігрів їх трохи, а тоді встав і лапами почав інтенсивно масувати м’язи, під якими билося бабине серце. Старенька розплющила очі. Їй значно полегшало, гострий біль зник. Зраділа. Зрозуміла, хто її рятівник, погладила кота, а тоді загукала:
- Доню, люба, підійди!
Марійчина мама збудилася, прибігла до бабці.
- Що сталося, мамо? – спитала.
- Серце прихопило, доню. Крізь сон відчула в грудях гострий біль. А потім стало важко дихати, думала, що вже помру. А кішка (уявляєш?) врятувала мене. Так вправно забила лапами по грудях, що смерть злякалась і відступила.
- М’яв! М’яв! Так! Так! – сказала Мася.
- Я все-таки викличу тобі швидку допомогу, - мовила мама й набрала 101.
Коли лікар прибув і оглянув бабусю, сказав, що критичний стан минув, але попросив медсестру зробити якийсь укол жінці й порадив їй пройти обстеження ближчим часом. Бабця це зробила. З того часу вживала щодня пігулки, які їй виписав лікар, і прожила ще багато років. Щотижня вона привозила зі села у дім онуки молоко, сир та сметану і просила якусь частину дарів вділяти киці. Вона щоразу ніжно гладила Масю й казала:
- Моя ж ти киця-рятівниця! Як добре, що тебе до свого мешкання принесла моя онука.
З того часу Мася при поребі займалася лікуванням домочадців. Як у когось живіт заболів, шия чи спина, наприклад, киця лягала на хворе місце, вигрівала його своїм теплим пухнастим тільцем або масувала лапками, і хвороба відступала. Так віддячувала за те, що її не кинули тоді, коли перебувала в біді.
ID:
809578
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.10.2018 19:46:02
© дата внесення змiн: 15.04.2021 10:30:44
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
́
