Інколи воно таке, як сонечко-жучок,
що забивається у щілину з приходом холодів,
як земля, яку взяв в облогу мороз,
як річка, яку товстими крижаними грудьми затулив лід,
як рухи ведмедя у час зимової сплячки,
як опівнічна зірка, що світить, та не гріє.
А інколи… нагадує щось зовсім протилежне,
тоді, коли пробуджується.
Воно починає рости, мов зело навесні,
набувати форми, ваги
і в якийсь мент вилітає з грудей,
як вулкан із роззявленого гирла землі,
тече розпеченою магмою,
заливаючи все, що трапляється йому на шляху,
вирує Ніагарським водограєм,
нуртує Нілом разом зі всіма його його крокодилами й акулами,
грає Чорним морем,
плюскоче хвостами дельфінів,
б'є крилами чайок об синю гладь води,
вибухає китайськими новорічними салютами,
розцвітає білими зірками-нарцисами в закарпатському урочищі Кіреші
чи червоним лататтям в одному із таїландських ставків,
піднімається на найвищу гору Карпат Говерлу і кричить,
кричить так, що чує весь світ –
ліва та права півкулі планети,
всі шість материків, чотири океани
і навіть Космос.
І тільки він не чує того крику...