Незнайомцю,
раніше, коли я була маленька, то прикрашання ялинки було цілим сімейним ритуалом. Мама завжди мене вчила розвішувати іграшки правильно, а не все на один бік (як я це робила). А ще, маючи шило в одному місці, я завжди бігала навколо цієї ялинки, щось видивлялася, говорила мамі під руку, яка творить новорічну лялечку-колючку. Найбільше я полюбляла вішати на верх червону зірочку, вона була блискуча-блискуча і саме в ній, особисто для мене, полягала вся магія свят: Нового року та Різдва.
Але час проходить і традиції змінюються, або взагалі зникають. У мене вони зникли.
Так, іноді сумую за цим часом дитячого захоплення, очікування чуда. Сумую за сімейним теплим колом, затишними посиденьками, що вирує атмосферою любові та щастя. І лише одне бажання - не зіпсувати ось ці фрагменти з дитинства теперішнім станом відчаю та тугою за минулим..
Нічого вже немає. Ні сім'ї, ні дива, ні ялинки..
Любий, ти мені потрібен сьогодні як ніколи.
Потрібні твої обійми, твоє таке затишне, тямовите мовчання, оте чоловіче плече, яке вбирало б моє тимчасове ридання..потрібна твоя присутність ось тут, зараз, в цю секунду. Не потрібна жалість, а от саме розуміння мого становища, моїх почуттів. Хочеться саме у твоїх очах прочитати "кохана, я з тобою і завтра буду з тобою, і разом ми це переживемо".
" Моя мила, я нікуди від тебе не дінусь, мене не лякають твої сльози, не лякають твої проблеми, не лякають ці труднощі, бо це все тимчасове, бо ти моя і я тебе кохаю". Хтось може вважати це повною чортівнею, ванільним клейким набором слів, нереальними словами неадекватної дівчини, яка гадає, що таке буває в реальності... але...
Боже, я б душу продала чортові, аби почути це просто зараз через телефон, або просто наживо...
Я ненавиджу бути такою слабкою, якою я є зараз. Ненавиджу це відчуття - потреба когось, бо довгий час запевняю себе, що мені ніхто не потрібен, що у мене є я і цього достатньо, що гаряча кава на ніч набагато краще рідних обіймів ззаду...що показувати свою душу в листах набагато краще, аніж комусь в реальності, що я незалежна, сильна, що я не самотня, а просто не потребую нікого поруч.
Так набридло себе обманювати...заспокоювати...
Пообіцяй, що колись ми обов'язково будемо наряджати разом ялинку, що купимо найгарніші прикраси , іграшки, дощики і РАЗОМ будемо творити новорічну ідилію. Я так хочу її повернути, але вже у своєму світі, у своєму реальному житті. Не хочу згадувати лише дитинство...хочу творити ялинкове чудо з тобою.
З любов'ю,
Твоя...
ID:
819845
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.01.2019 00:20:46
© дата внесення змiн: 15.12.2020 22:10:19
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чарівна душевна проза,яка іде від прекрасного серця!Згоден з усіма чудовими коментарями до цього чуттевого письма.Кавоманка!Ви заслуговуєте на щастя і все повинно бути тільки добре!Бережіть себе!
Надійтесь не покладаючи сподівань і Він обов'язково відповість, напише, обійме, скаже і ви разом будете щороку творити свою святкову ідилію! Щастя Вам і успіхів у здійсненні таких світлих і щирих мрій 
