У ворона життя – слідами вовчими блукати,
І залишки від трапези чекати,
Стиснувши серце, іноді крізь біль,
Що лізе в нього звідусіль.
Бездушність вовка, вовча невблаганність -
Для ворона завжди немов у перший раз,
Говорить він собі: я поруч тут востаннє,
Та голод невблаганний у зимовий час …
Вже третій день ідуть вони по сліду,
У оленя було достатньо сил
На цю неправедну торсиду,
Але ж нема у нього крил …
Він обертається і дивиться у небо,
Кричить до ворона: поклич моїх братів,
Але хіба у ворона голодного потреба,
Щоб той здолати свого ворога зумів?!
Кричить: о, вороне, ти ж любиш небо,
Ти любиш волю й це стрімке життя,
Так само як і я, мені добігти до вершини треба,
Щоб вижила внизу моя сім’я!
Вовки повернуться і всі тоді загинуть,
Це важливіше за моє життя,
Для ворона, що з того мого згину,
Що варте ось таке вороняче буття?!
Ну де ви там знайшли в ворона серце?!
У цього пугала маленьких дітлахів,
Але ж знайшли крізь вкрите льодом скельце
Стають реальністю небачені байки.
Покликав ворон молодих оленів,
Неначе сотнями списів помчали уперед,
І олень ворога у прірву скинув,
Ось це і був омріяний дует.
Ворон злетів униз.
Болять старечі крила.
Дивився на замерзлий силует.
Лавина і його внизу накрила.
Пробачте за важкий сюжет.
Які в нас сили, як усе заради чогось.
Що варте вічності.
Вам розповів історію гірський німий хребет.