Першими, кого вона зустрічала, прокинувшись уранці, – сонячних зайців. Вони грайливо стрибали кімнатою і лоскотали їй повіки, усміхаючись сліпучим світлом. Злата всміхалася їм у відповідь, відчиняючи вікна навстіж. На вулиці з’являлися перші автівки. Заклопотані люди, як завжди, кудись поспішали, не звертаючи увагу на радість дівчини.
Маленький білий собачка гасав за сонячними зайцями на площі. «Джакомо, заспокойся. Що з тобою?», – кричала до нього жіночка в червоному ситцевому платті. Але Джакомо не чув – він дріботів і нестримно шаленів, хапаючи зубами промені.
А потім розпочалася війна. Важкі, брудні берці чавили сонячних зайців. Солдати приносили в дім темряву і нестерпний запах із рота, полювали на сонячних зайців і розстрілювали їх із гвинтівок. «Землю обертають люди. Земля крутиться, поки вони люблять і ненавидять, поки зумовлюють своїм серцебиттям землетруси», – казала Златі бабуня. Бабуня померла до війни. Злата була ще достатньо малою, щоби зрозуміти, що відбувається з її країною.
Але вона точно знала, що війна – це невиліковна хвороба. Війна забрала в неї батьків. Злата остерігалася її косоокого погляду, обережно ховаючи в кишені сонячних зайців. На підлозі розкидані уламки стільців і шматки газет із новинами із Загреба, коли там на вулицях іще був мир. Вона чує людські голоси поміж сходів, що зміями в’ються будинком, хоча впевнена, що він порожній.
Злата втікає з міста, подалі від людської жорстокості, ненависті і нерозуміння. Треба чимдуж вибиратися з темряви. Вона не впізнає людей, яких щоранку бачила з вікна. Злата йде назустріч світанку, назустріч обрію, де народжуються сонячні зайці.
